А когда поезд уходил, огни мерцали…

Кременчуцький вокзал. Фото з сайту iloveukraine.com.ua

Ще Іван Багряний відкрив образ потяга як “республіки на колесах”, як концентрованого виразника усієї повноти, строкатості та ірраціональності життя “країни чудес”. З тих часів, з 40-х рр. XX ст., спливло багато води, і все ж таки є речі, непідвладні часу. Мінятиметься довжина спідниць, ритми у радіоприймачах, прапори над міськвиконкомами. Та незмінними будуть наші залізниці, рухомий склад, ковдри і матраци у вагонах. І навіть попри те, що будь-яка романтика зазнає ерозії у вітрах сучасності, ніколи ніде не дінеться той особливий шарм подорожі залізницею, відомий кожному з дитинства. І не переведуться наші вічні “чудеса”, які можна осягти тільки проживши тут життя і абсолютно незрозумілі для чужоземця.

Швидкий поїзд Кременчук—Сімферополь. Іноземцю важко було б пояснити, що поняття швидкий не означає якісної характеристики поїзда, це не значить, що поїзд їде швидко. У нас навіть школярам відомо, що швидкий поїзд — це ідіоматичний вислів, який неможна розривати. Адже вислів швидкий комфортабельний поїзд є абсурдним. Пояснення, чому поїзд називається швидким, елементарне. Про це написано на звороті кожного залізничного квитка: якщо його номер лежить між 1 і 148 — поїзд швидкий. Як пояснити, скажімо, японському залізничнику, що наш поїзд № 137/138 швидкий, бо це випливає з його номера? Як тому ж японцю пояснити, що хоч протягом трьох годин наш потяг рухається на північ, все-таки ми їдемо на південь? Трапляються і значно складніші загадки: яким чином швидкий поїзд Софія—Москва долає проміжок між двома сусідніми обласними центрами — Чернівцями і Вінницею за дванадцять годин? Розгадка у тому, що поїзди курсують з урахуванням складного профілю залізничних сполучень, а також руху іншого транспорту, коридорів. Або, простіше кажучи, кандибобером.

Та ось наш швидкий поїзд неквапно рушив на північ, точніше. на північний схід, все далі і далі до Криму. Дорога у вечірньому присмерку навіває споглядальний настрій. Можна дивитись за вікно на те, як поступово вивільнюється й одноманітнішає простір. (До речі, відкрив для себе ще один колір снігу — колір лосося: це коли на снігу змішуються густа синя барва сутінок і оранжеве світло ліхтарів, що дає ніжно-рожеве поєднання.) А можна споглядати, як живе країна чудес у своєму концентрованому вияві — у форматі поїзда.

Не зважаючи на те, що наш весь в білому уряд заборонив курити в неробочих тамбурах, населення, включно з провідниками і міліцією, чемно порушує закон, збиваючи попіл у спеціально пристосовані у тамбурі попільнички. І в цьому — увесь наш “закон і пророки”.

— Якщо ви оберете мене  Президентом — я втричі підвищу комунальні тарифи. Але порадую: платити буде непотрібно.

По вагону проходить провідник і роздає візитки — це на випадок, якщо треба буде замовляти квитки. Саме з цієї причини мені пропонують перейти на другу полицю, компенсуючи незручності чаєм.

Коли всі стеляться, дискомфорт від нестачі місця зникає, і декорації тепер говорять про затишок і майже домашню, довірливу атмосферу. Сама собою зав’язується тиха бесіда, у якій раптовому подорожньому розповідаєш навіть те, що почасти приховуєш від близьких людей.

Хитку ідилію порушує провідниця, яка прочиняє двері і кличе з собою одну з дівчат. Бідолашна опиняється у робочому купе і бачить перед собою велику лису фізіономію із залізничними погонами по боках. Провідниця приносить каву і зникає. Фізіономія зачиняє двері і сідає між гостею і дверима, поклавши ноги на протилежну полицю.

— Ти тисячний пасажир, який п’є у нашому поїзді каву. Як тебе звати? А до кого їдеш у Крим? До хлопця? У вас любов? Ох, знаю я, що таке в наш час любов. Я, між іншим непогано знаю психологію. В наші дні стосунки…

В голові туманиться, наступні наукові викладки вона чує, наче крізь вату; до зухвало-насмішкуватого голосу примішується ще якийсь монотонний дзвін. Це переляк. Вона боїться того, що може бути далі і хоче лиш вирватись з цього страшного і майже звукоізольованого простору.

— А якщо я заберу тебе ночувати до себе? Що, справді не хочеш? Ну добре, я ж не можу зловживати своїм службовим становищем. Ти просто не знаєш, хто перед тобою. Якби ти взнала моє прізвище, ти б змінила свою думку…

Вона сиділа у своєму купе на постілі, така ж сама біла і клацала телефоном, який чомусь тремтів у руках.

А я лежав, довго не міг заснути і розмірковував над запитанням, яке мені постійно ставлять знайомі: що чекає на нашу країну після цих виборів? Люди, що може нас чекати?! Адже наша країна — це не лише високі кабінети на Банковій і на Грушевського. Це ось той поїзд, що дуговою траекторією рухається до Криму. Поїзд, у якому начальник — ґвалтівник, а провідниця, жінка у поважному віці, що має двох дочок у Кременчуці вишукує для нього по вагону дєвочек. А наше діло маленьке. Ми в своїй країні — всього лиш пасажири, які сидять кожен у звуконепроникному купе і дають мовчазну санкцію на великі і маленькі злодіяння.

Зрештою м’які коливання поїзда роблять свою роботу. Я гублю одна по одній свої думки. А завтра буде Сімферополь. Там тепло і не має снігу. А у Ялті цвіте миґдаль і сонячно-сонячно!..

Коментарі

Коментарі

Powered by Facebook Comments

3 коментарі до “А когда поезд уходил, огни мерцали…”

  1. Задумалася від прочитаного. Надумалося, що потяг – це завжди утроба, пузо. І якщо це так, то в потязі вся “анатомія” людського єства як на долоні (пардон за кровожерливі асоціації). А в пузі апріорі немає душевності чи духовності – тільки інстинкти, тільки справжні обличчя без паранджі, масок, полуд і витончених сіточок. А навколо лише робота кишківника і шлунку (згадайте ритуальність трапези із відвареними яйцями і салом,ну,і для настрою наперсточок). І вся “республіка на колесах” – один великий кишково-шлунковий тракт, який потужно працює,гучно мітингує, але в результаті маємо самі знаєте що!:)
    Як бути тим, хто не “перетравився”?

  2. Подорож поїздом

    Дивуюся, такий гіркий і мізерний факт ти подаєш у шарудкій обгортці з-під квітів. І вся ошкірена запропалість нашого життя – тільки миле словянське дивацтво,наша родзинка, терпкий осад на денці келиха. Мінорно-ніжна бовтанка барви, ритм дороги – розбитий, вколисаний… Сподіваюся всеж, дівчині тоді пощастило. Памятаю, сама якось брала купейний квиток, і сусіди мені трапились гамірні, тато, мама і синочок з розщепленою пащею… Мусила подовгу відсижуватися в коридорі. Не знаю, що про мене там думали старожили залізничного руху, тільки одне підпите одоробало із тризубиком на вилозі коміра, ввесь час зачіпав мене, брався перебирати волосся і тягнув до свого барлога… Когось він-таки собі вполював – здрожний жіночий регіт метався сусіднім купе,так, що навіть синочок замовк. Уранці це чудо розмовляло протокольною україською і чемно просило підказати, де найближча автобусна станція

  3. Re: Подорож поїздом

    Ти, як завше, підмічаєш влучно і тонко: справді гірка порція дійсності в елегійно-квитковій обгортці. Але ніяк не виходило їх розділити. Вони спаялись воєдино, як це було у часи дитинства, коли цукерку доводилось їсти разом із фрагментами фантика. Дівчина відбулась легким переляком. А ті думки, які мене опанували тоді, тут виписувати було б зайвим. Єдине, чого не розумію: невже у нашому світі так мало блядєй, що тим відморозкам конче треба травмувати психіку нормальних дівчат?

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *