Світ добрих людей. Мандрівка автостопом на Північний Схід України

— Куди ти найближчим часом збираєшся їхати автостопом? — запитала у мене Надя з Харкова, з якою ми напередодні познайомились на сплаві.

Відверто кажучи, повний вражень від дністровського каньйону, я був рішуче налаштований дати дупі сіна й зайнятися улюбленою справою. Усі наші розмови з харків’янами про автостоп носили суто теоретичний характер. І тут раптом це провокативне запитання в соцмережі, яке за декілька секунд на два тижні перенесло мене в інший варіант життя, від клавіатури і стрьомних краєвидів річки Інгул у простір, наповнений палючим сонцем і примхами мандрівничої долі.

Коротше кажучи, такі питання для мене є небезпечними, і не вагаючись, я відповів Наді, що збираюсь до неї в гості.

— Приїжджай, я завжди рада гостям, — інтонація з якою це було написано, не залишала сумнівів: дівчина не намагається відбутися загальними фразами й не жартує.

На виїзді з КіровоградаДорога з Кіровограда на Харків лежить через місця сили, які я просто не міг оминути увагою. А оскільки маршрут вимагав композиційної завершеності, я згадав про ще одного хорошого знайомого, теж зі сплаву, який живе в Сумах. Відтак намалювався цікавий і привабливий маршрут: Кіровоград – Світловодськ – Полтава – Харків – Суми – Київ – Кіровоград. У кожному місті планую зупинитись на 1–2 дні. Далі я зателефонував до друзів і узгодив графік поїздки з точністю до одного дня, принаймні до того моменту, коли приїду до міста Суми.

У дорогу брав найнеобхідніше: кілька футболок, плавки, блейзер від сонця, засоби особистої гігієни, горнятко з ложкою. Посуд не знадобився, але його наявність є обов’язковою, бо не знаєш, о котрій годині тебе знайде їжа. До речі, щодо їжі, то я обмежився водою і так званим НЗ: вівсяними хлібцями і м’ятними цукерками. Незамінним супутником в дорозі став для мене мій Nexus 7, адже нетреба возити з собою оберемок карт, блукати чагарями, шукаючи виїзд із міста, ворожити на розвилках, коли не видно вказівників. Хоча, забігаючи наперед, ця подорож мене навчила: Карлсон кращий за собаку, а найкоротший шлях не завжди є найліпшим. Увесь мій мінімалістичний виряд легко вмістився до невеличкого, колись міського, а нині сільського рюкзака. Аксесуар такого типу дуже нерекомендований до вжитку, але про це згодом. Враховуючи погодні умови (спека й майже нульова ймовірність дощів) та невелику дальність перегонів, мені нічого не бракувало, окрім хіба що ліхтаря. Та й то, смішно казати, вперше згадав про цю необхідну в поході річ, коли поночі повернувся до Кіровограда.

Час добрих знаків

Вайшнавська спільнота Гаудія Матх під кіровоградомДень перший. Прочитавши „Отче наш“, вийшов з дому о шостій ранку 2 серпня. День лише починався, і тіло приємно овівала прохолода, це відчуття свіжості хотілось затримати якнадовше.

Першою точкою, яку відвідав у своїй мандрівці, стала крішнаїтська спільнота. Просто не міг проминути цей чи то ашрам, чи то притулок для диваків і волоцюг, адже він розташований у дачному селищі за Кіровоградом, і я саме проходив ці місця. Братія, як я зрозумів, о цій літній порі затіяла чергове перебудування. Демонтували вівтар, зняли перекриття з мансарди, де було спальне приміщення і стояв ще один вівтар — комп’ютер.

На подвір’ї вайшнавської спільнотиЗустрів одного з вайшнавів, і з його слів почув гарну для себе новину. В полі зору з’явився засновник і фактично духовний лідер цієї громади, автор пісень групи „Весняний галас“ і просто дуже шанована мною людина, Радгараман, або просто Роман. Десь рік тому він пішов під радар, його телефон не відповідав, а насельники ашраму на запитання „де?“ міняли вираз обличчя, що може означати: „Хіба я йому сторож?“ Міркував собі, чи не подався він з іншими блаженними до Індії, яку вважає своєю духовною батьківщиною. Обірвався зв’язок зі справжньою і щирою людиною, яких так мало довкола, але ще більше засмучувало ставлення однодумців. І ось я дізнався, що Радгараман є, він зараз на фестивалі, але тижні за три з’явиться в Кіровограді. По приїзді я обов’язково відвідаю друзів-вайшнавів і дізнаюсь, що в них нового.

Полишивши обитель, я пройшов під мостом і вийшов за об’їзну дорогу. Почав стопити навпроти поклінного хреста, вважаючи це добрим знаком. І справді удача супроводжувала мене до самого Світловодська. Сьогодні ніде не стояв більше п’яти хвилин. Ще лиш наближаючись до шляхопроводу, побачив, як чоловік і жінка чомусь вивантажували речі з багажника. Невдовзі мені все стало зрозумілим, адже саме вони зупинились на мій жест із великим пальцем вгору й стали моїми першими попутниками. Виявилось, що в їхньому багажнику завелася миша, яка нахабно їла цукерки. Заняття, яке я спостерігав кілька хвилин тому — облава на непроханого пасажира.

— Тепер от веземо тебе.

— Ну так, я перевтілився і знову їду з вами.

Чоловік і жінка з Кіровограда їдуть у Сумську область до матері. Пропонували їхати з ними до Полтави, десь там на Ворсклі вони планують сьогодні заночувати. Мені туди теж потрібно, але, нажаль, не сьогодні. Взагалі мої співрозмовники теж виявились мандрівниками. За останні два тижні наїздили більше двох тисяч кілометрів. Спочатку вони ловили вугря на Шацьких озерах, але не дуже успішно, до того ж їх там покусали оводи. І тут знайомий повідомив, що в Луговому біля Одеси гарно ловиться хамса. На Чорному морі поруч із ними з одного боку стояла машина із Самбора, з іншого — донеччани із завішаними номерами. Тих, що з Самбора, родичі відмовляли від поїздки: мовляв, машину заберуть і самих можуть вбити. А коли за спільним обідом хлопчика зДонецька питали, звідки він, той уникав розмови, або казав, що теж із Кіровограда. Ще мої співрозмовники розповідають, що за весь час своєї подорожі бачили машини з німецькими, угорськими, ще якимись європейськими номерами, але жодного російського номера. Згадують, що минулого року з Росії, особливо кримським напрямком, рухалась ледь не кожна друга автівка.

У моїх співрозмовників ціла мандрівницька родина, дочка займається активним туризмом, зараз вона в Карпатах. Гарно, коли подорож починається з такого позитивного спілкування.

Мене висадили на розвилці на виїздіз Олександрії, хоча, як з’ясувалося, мені з ними треба було їхати далі, до кременчуцької розвилки. Це той випадок, коли оптимальний з точки зору водія маршрут для автостопщика може стати дорогою в нікуди. Маршрут на Світловодськ навігатори показують по трасі T1215 через Глинське, простіше кажучи, це дорога селами. На цій трасі стопив знову в невипадковому місці, біля церкви, і знову майже одразу зупинився водій, який погодився підкинути до Костянтинівки. Вже в машині він запропонував передумати, адже там буде їхати одна машина на годину. Я подякував йому за пораду, більш цінну, ніж допомога в доїзді й повернувся на трасу M22, яка веде на Кременчук і Полтаву.

За кілька хвилин я застопив чувака на Ниві. Він виявився неговірким, тому дорогою я думав про те, що автостоп — це матеріальний вияв більш універсального принципу енергообміну. Роблячи щось для себе, ти абсолютно без затрат можеш допомогти іншому. А значить ціннісний обмін у суспільстві міг би бути розумним і ощадливим, адже сонця вистачить на всіх.

І лише за півгодини водій почав розмову сакраментальною фразою:

— А чому до Світловодська х…риш?

Запропонував мені працювати в Полтаві охоронцем. На всяк випадок залишив свій номер. Висадив мене „на кружку“, тут дорога повертає на Світловодськ, і до міста залишається 10 км.

Невдовзі зупинився хлопець, який довіз мене до ринку в центрі Світловодська. Він родом з Кривого Рога, але через хворобу сина переїхав у більш екологічно чистий район, зараз мешкає в Комсомольську. Розповідає, коли повертається з батьківщини, його машина вся стає червоною. Не розуміє, навіщо потрібні блок-пости на дорогах і взагалі братовбивча війна.

Потрапивши в розжарене місто, відмовився від думки про будь-які прогулянки, а одразу поїхав на околицю міста, на Ревівку, де живуть мої знайомі.

Фактично до Світловодська я доїхав зі швидкістю рейсового автобуса, за три з половиною години. Якби не вийшов в Олександрії, міг би дістатися ще швидше.

Проїзд у громадському транспорті не вважається автостопом. І хоча є умільці, які розповідають, що стоплять і доїжджають в межах міста або дають рекомендації, як нашаріка пройти в метро, я вважаю такі практики для себе неприйнятними. Адже суть автостопу не в тому, щоб доїхати нахаляву.

Світловодський просвітлений

У Світловодську зупинився у свого давнього знайомого Леоніда Паська, людини про яку ходять легенди навіть в Індії. Приїхав, мовляв, до них автостопом мандрівник з України на ім’я Роман. На розпитування свамі він розповів, що на березі Дніпра живе його вчитель, який може за власним бажанням встановити зв’язок із будь-якою точкою земної кулі. Леонід Пасько став учителем як мінімум для двох поколінь світловодської молоді. Окрім викладання історії в школі, він фактично приніс на Кіровоградщину скаутський рух „Пласт“ і став його ідейним натхненником. Будучи затятим радіолюбителем ще з часів хрущовської відлиги, він веде в місті радіогурток. Здавалося б, кому потрібні ці застарілі технології в часи ґаджетів та соцмереж. А проте, коли не прийдеш в гурток, там завжди гамірно, діти із завзяттям, як на скарби піратів, полюють на старі радіоли.

Ну і щодо зв’язку з будь-якою точкою світу — цьому я теж не раз був свідком — від найближчих Кременчука й Комсомольська до Японії, якщо пощастить із гарним проходженням. На запитання, що зараз чути в ефірі, відповідає з розпачем: „Одні матюки.“ Вперше відколи він пам’ятає, радіолюбителі порушили віковічні неписані закони своєї етики. Ефір став нагадувати палату номер шість: той транслює засідання державної думи, той читає лекції з російської історії, і ніхто нікого не слухає. Щоправда, чим далі від українського кордону в бік Сибіру й Далекого Сходу, тим риторика спокійніша, там люди живуть своїми проблемами.

Зараз Леонід Пасько збирається в дорогу. 4 серпня, коли я поїду на Полтаву, він з групою молоді вирушає в похід до Карпат. Свого часу я теж ходив з ними в похід, можливо, якщо все складеться, подамся з ними кудись наступного року.

Місто сродної праці

День другий. Надвечір другого дня пішов на прогулянку містом. Світловодськ — місто в Кіровоградській області на березі Кременчуцького водосховища, яке виникло на місці затоплених сіл та міста Новогеоргіївськ. Часто його плутають з Кисловодськом, а найчастіше про його існування просто не знають. Місто перенасичене технічною інтелігенцією, яка будувала свого часу КремГЕС, працювала на радіозаводі, заводі мікрокалькуляторів, заводі чистих металів. Сьогодні це тихе провінційне містечко, багато хто їздить щодня на роботу до Кременчука, молодь виїжджає до Києва та Харкова.

Кременчуцьке водосховище

Особисто мене зі Світловодськом багато чого пов’язує, адже тут я провів два роки свого життя. На якомусь етапі мені здалося, що штовхатись ліктями і битися головою у непробивні мури, шукаючи самореалізації і свого місця в конкурентному середовищі — це все моделі поведінки, нав’язані людині, щоб тримати її під контролем. У результаті мого світловодського експерименту виявилось: можна ходити з рюкзаком по околицях і писати про що заманеться, пити вино і запоєм читати книжки, виходити о третій ранку, коли над водосховищем світає, цілий день слухати Висоцького й Окуджаву, вивчати польську мову, писати листи на зробленому власноруч поштовому папері й при цьому дуже, дуже!.. ну просто дуже непогано самореалізовуватись. Я здивувався тому, наскільки легкою, привабливою, а головне, ефективною може стати будь-яка робота за умови підходу до неї як до сродної праці. Навіть справи, що вимагають системного підходу, мені давались дуже просто, хоч я лінивий і неберучкий до роботи. Чого вартий факт, що за кілька місяців я вивчив польську до того рівня, що вільно читав книжки, а в Польщі мій акцент мало хто помічав. Тож, хочете віднайти ключ до колосальної енергії, що ховається в кожній повсякденній дії — вирушайте до Світловодська. Головне — відшукати його для себе на великій, строкатій мапі.

А нам уже час в дорогу, адже попереду ще так багато цікавих місць!

Безпрограшна лотерея

На виїзді зі СвітловодськаДень третій. Попрощавшись із другом Леонідом і побажавши йому гарної подорожі, сів на маршрутку і доїхав до автостанції на інший кінець міста. Потім ще прогулявся 4 км до виїзду зі Світловодська. Тут за 15 хвилин мене підібрали люди, що їхали на роботу до Кременчука. Підкинули до розвилки, до якої напередодні доїхав із охоронцем із Полтави.

Водії дуже не люблять, щоб їх питали, коли приїдемо. Вони добре знають, що дорога сповнена несподіваних випадковостей, і не завжди ризикують прогнозувати час. Ще більшою мірою непрогнозованим є рух автостопом, нерідко це стає схожим на лотерею. На розвилці мені довелося пробайдикувати дві з половиною години. Нарешті мене взяв до Кременчука гарячий кавказець, який весь час питав у жінки дорогу і нервував. Могло би здатись, що він от-от почне битися, якби не знати їхнього темпераменту.

Доїхав маршруткою з окраїни до центру Кременчука. В місті стояла така спека, що „говорити, ходити і думати лінь“. Тому зайшов до найближчої кав’ярні аби заховатись від спеки, втамувати кавоманський голод і знайти шлях виїзду на трасу. А допоміг мені в цьому додаток EasyWay, який між точками на карті будує адекватну схему доїзду міським транспортом.

Проходив Біловагівський гідрологічний заказник, але вже не зупинявся, щоб його оглянути. Адже було вже далеко за полудень, а я не подолав ще й половини дороги.

Опів на четверту вийшов на полтавську дорогу M22 й за п’ятнадцять хвилин застопив хлопчину, що їде на Полтаву.

— Але я без грошей, — кажу йому свою вже звичну, але обов’язкову фразу.

— Якби я хотів повезти за гроші, я почепив би на машину шашечки, — жартує водій у відповідь.

Хлопець їде до Полтави з Чигирина, звідки сам родом. Це означає, що він проїжджав те місце, де я сьогодні зранку, попрощавшись з подружжям Паськів сідав на міську маршрутку. Мандрівники розповідають, що їхня автостоперська доля частенько так любить жартувати. Але коли ти знаєш, що мандрівка — це гра, то всі примхи фортуни для тебе стають не прикрими неприємностями, а окрасами твоєї подорожі.

Хлопець розпитував про цікаві місця, у яких я побував і які можу порадити для відвідування. У свою чергу розповів про те, що в них біля Чигирина, в селі Головківка батюшка відбудовує якийсь дивовижний старовинний монастир. На його території є підземні печери, які поки що використовують як овочеві склади. Мене ця розповідь зацікавила, треба буде якось туди з’їздити.

Ще говорили про проблеми війська, безпорадність паркетних генералів, зухвалість біженців, які вивішують російські прапори. Про те, що в Світловодську сьогодні пройшов дощ, і комунальники одразу почали ремонтувати дорогу. Про те, що повз нас проїжджають важковагові фури в той час, як спека сягає 35°.

Розкололи і мовчать

Я і мормониДо Полтави приїхали о п’ятій. Блукав центром міста без конкретної мети. Біля орла до мене підійшли двоє мормонів у своїх кумедних одностроях. Нажаль, я забув про свій коронний спосіб перевіряти релігійні конфесії на воші. Робиться це так: „Я подорожую, зараз шукаю місце для нічлігу, чи не могли б ви мені допомогти?“ А забув, можливо тому, що це треба робити тоді, коли справді не знаєш, де будеш ночувати. Але все одно змістовної розмови з моєї, світської точки зору не вийшло. На запитання, звідки приїхали, хлопці відповіли, що з Кременчука. Вибачте, але щойно я був там, і в Кремені нема такого акценту, і таких американських імен там теж не носять. Максимум, що в них вдалося видавити — „издалека“. Відверто, не розумію причину такої мовчанки, що це за така таємниця, це ж не якесь езотеричне знання.

Полтава, Сонячний паркРаптом до нашої розмови приєднався православний дєдушка, перевівши її в міжконфесійну площину:

— На он тій лавці збираються баптисти, тут ходите ви, нам уже не залишилось місця! Приїхали сюди, розкололи бл-ь нашу церкву!

Сумно те, що така риторика викликана не тільки незворотніми змінами в мозку літньої людини. Усе те ж саме, тільки без матюків є і в „Почаївських листках“.

Від центру пройшовся до річки Ворскла, де люди масово влаштовують пікніки. А десь о дев’ятій мене набрав мійдруг Євген.

річка Ворскла

Хочеться бути

Із Євгеном Янкевичем я познайомився у 2001 році на пластовому заході. Мене тоді зачарувала магія його пісень, які він виконував під гітару.

Хочу бути грозою,
Хочу водою омити степ,
Безкраїй, як душі вільні.
Хочу бути грозою…
Хочу бути з тобою,
Хочу йти поряд
Далеко, далеко за обрій,
А, як ляжеш спати,
Лягти біля тебе
М’якою, як ніч, ковилою…
Хочеться бути…

Згодом Євген зібрав гурт „ДельТора“. Зараз він активно займається в Полтаві громадською діяльністю.

Коли Євген мене заводив до свого гуртожитка, в мене виникло дежавю. Справді, я тут уже був, коли приїздив у гості на п’ятому курсі, сім років тому. Євген завів мене до кімнати, показав, де чай, де сірники, де кухня й туалет і далі поїхав у справах. Вони передають речі в зону АТО, і Євген там чергуватиме цілу ніч.

Оскільки атмосфера гуртожитка для мене є звичною, то я влаштувався комфортно й не без ностальгії. Хоча якщо сім’ї живуть отак роками, авжеж нічого привабливого в цьому немає. Найбільшою радістю став для мене душ, який я надибав у нетрях блоку.

День четвертий. Євген приїхав аж опівдні наступного дня, розриваючись між прес-конференцією якогось важливого дядька і ще купою справ. Встигли з ним лишень поснідати, випити по чарці й зовсім трохи поспілкуватись. Але ні я, ні він не журились, адже тривалість спілкування — це не головне.

Країна настроїв

Євген вивіз мене до харківської траси. Звідси пройшов ще зо два кілометри й став голосувати просто за знаком „Полтава“, заховавшись у худеньку тінь від бігборда. Чомусь мені здалось, що вже інтуїтивно відчуваю місце, чомусь вирішив, що там, де я стою — місце не дуже вдале. Подумав, що постою тут максимум півгодини й у разі чого пройду трохи далі. Не встиг я цього подумати, як зупинився мікроавтобус і взяв мене до Харкова.

Родина — чоловік, жінка й троє дітей — поверталась до Слов’янська. Мешкали поблизу Ужгорода. Кажуть, що дуже вразив побут тамтешніх людей, красиві, мальовничі будинки. Родині дали гроші на дорогу додому. Одного разу, побачивши донецькі номери, їх не хотіли пропускати. Це було десь на Івано-Франківщині, коли жінки перекрили дорогу, протестуючи проти відправки їхніх дітей в АТО. Зрештою все закінчилось добре, їм сказали: „Проїжджайте, тільки швидко.“ Найбільше бояться, що Путін уведе війська. Жінка розповідає, що настрої людей за останній час дуже змінились. Спочатку всі активно бігли на референдум, але потім зрозуміли, що Росія їх обдурила. Але, каже, й сьогодні з багатьма людьми треба проводити психологічну роботу, пояснювати, що є Україна і що таке патріотизм. Діти сприймають цю поїздку як пригоду, їм не терпиться зустрітися із бабусею.

Учора вони підвозили двох автостопщиків, патлатих, у пірсингу, словом неформалів.

— Ми, звичайно, розуміємо, що в них такий імідж, але як інші не бояться брати?

Дзеркальний струміньОпів на четверту був уже в Харкові. Мене довезли до в’їзду в місто, звідси кількасот метрів пройшовся до зупинки „Червона алея“, відтак доїхав до метро „Холодна гора“. Звідси їдуть маршрутки в усі напрямки, і мене приємно вразило, як тут усе організовано: двадцять з лишком номерних посадочних платформ, відгороджених від основного тротуару. Така собі внутрішньоміська автостанція. І, саме головне, тут немає гадюшника, типового для нашої столиці.

Харків — місто, мешканці якого повідомили світу правду про російського президента. І водночас тут, на площі Свободи все ще височіє Ленін, свого часу статую висотою 8,5 м побоялись скидати, бо під пам’ятником проходить гілка метро. А значить, енергетичний зв’язок із Червоною площею залишився непорушним, від чого найбільше, напевно, страждає в потойбічному світі раб Божий Володимир Ульянов. У самому ж місті проросійські настрої не можуть не помічатись, народна соціологія їх оцінює як п’ятдесят на п’ятдесят. На площі, під носом у міліції регулярно проходять квазіпацифістські мітинги. Хоча на мене атмосфера Харкова справила враження полікультурного та інтелігентного середовища.

 

Дзеркальний струмінь

Екскурсія світом людей

Глобус ХарковаПісля п’ятої, по закінченні робочого дня, зустрівся на площі Свободи з Надією, яка власне й підбила мене на цю поїздку. Вона показала мені галерею „АВЕК“, університет, зразок сталінського ампіру Держпром, сад імені Шевченка. Ми гуляли Сумською вулицею, де за переданням жила дівчина, яку не приваблювали ні Чікаго, ні Бейрут, ні Ханой. Побачив славетні харківські фонтани, зокрема Дзеркальний струмінь, відомий мені ще з пісні, яку співали колись біля моря харків’яни, вливши у себе чималий струмінь шляхетного трунку:

Ни моря, ни лиманов, ну и чтож?
Не сделала природа нам подарка.
Но, извините, где еще найдешь
Зеленый шум такого Лесопарка?

Урочисто перетнули п’ятдесяту паралель, бачили Покровський монастир у призахідних променях, спустились до набережної річки Лопань.

Проговорили з Надією цілий вечір і цілий ранок. Вона теж активно подорожує, але віддає перевагу горам, адже там ти повністю зливаєшся із природою. Веде активне життя й зізнається, що часто бракує часу на сон, втім вона про це не шкодує. Надя встає з першими променями сонця. І доки мій мозок ще розвантажувався від усіх вражень дня в дуже чудернацьких образах, вона встигла зробити пробіжку й ранкові вправи. Головне, що зрозумів — дівчина звикла боротись, і все, що вона має, не впало їй з неба.

Харків. Фонтани

КаскадТепер, коли збираю до купи всі враження й передімною вимальовується цілісна оповідь, я знайшов одну ключову деталь, яка тоді була просто малозначущою розмовою. Говорив Наді, що якби мені довелось пожертвувати оглядом визначних місць заради спілкування із цікавою людиною — зробив би це не замислюючись. Приїжджаючи до Львова, я можу два дні поспіль прогостювати у своєї знайомої, адже такі друзі, як вона — це справжній скарб, який ні на що не хочеться міняти. І навіть із точки зору спілкування з місцем, через неї Львів розповість мені набагато більше, ніж через „Синю пляшку“ чи „Мазоха“. Наді ж натомість цікавіші місця.

Ось так і вийшло, що мій звіт про подорож — це насамперед розповідь про людей, яких зустрів на своєму шляху.

Харків. Фонтан

Щасливим стати не пізно

День п’ятий. Приїхавши до Харкова і щойно побачивши назву „Холодна гора“, згадав, що в Харкові живе ще один мій знайомий Федір Михайлович. Зранку, коли Надя пішла на роботу, відправився до нього в гості.

Федір МихайловичЧоловік підняв на ноги дітей, вийшов на пенсію й по смерті жінки почав доживати віку в тісній кіровоградській квартирі. Цим би історія й завершилась, і не винаймав би я тієї квартири, де переживав одні з найважчих моментів свого життя і де навчився робити радіопередачі. Але одного разу в санаторії Федір Михайлович познайомився з харків’янкою Лідією. Зустрілись дві самотності, але навідміну від пісні Кікабідзе, багаття розгорілось. Коли він уперше приїхав до харкова, то вжахнувся тому, в яких умовах живе Лідія. На подвір’ї лежали гори непотребу, все було поросле бур’яном. Будинок також був не в кращому стані. Жінка має серйозні проблеми з ногами, і тому була просто не в стані давати раду господарству. І Федір Михайлович висунув умову: „Або я забираю тебе до Кіровограда, або починаю доводити це помешкання до тями.“ Лідія на переїзд не погодилась, адже має тут роботу, і він почав ремонт. Відтоді, як розповідають знайомі, чоловіка стало не впізнати. Він став випромінювати радість та оптимізм, його захопила жага діяльності. Сам він зізнається: звикши до квартири, не міг собі уявити, наскільки цікавим може бути життя в приватному будинку, де можна створити свій власний затишний простір і безкінечно його вдосконалювати.

Не без гордості показав мені своє подвір’я, квітники, альтанку, де частенько збираються друзі. Ще пишається тим, що на подвір’ї повна доступність, скрізь зроблено з’їзди й немає жодної сходинки, тому друзі, що пересуваються на візку, тут можуть почуватися вільно.

Робочий день на колесах

День шостий. Зранку вирушив на Суми. Від метро „Холодна гора“ доїхав маршруткою до Залютино, далі виходив на трасу. Звідси, якщо повернути направо, зовсім поруч до Бєлгорода, якихось 80 км. Власне, на початку року я й планував податись кудись до Росії, мене давно вже приваблюють її простори, Аркаїм, Ведмедицьке пасмо, Соловки. Але зараз не те, щоб я хвилювався за власну безпеку — просто не знаю, про що мені говорити з цими людьми.

Увесь час до Сум їхав з роботягами. Перший водій виявився земляком, родом зі Світловодська. Займається тут кованими виробами. Суті поїздок без грошей не розуміє, вважає, що це заняття для тих, кому нема куди витратити свій час. Дізнавшись, що працюю журналістом, запитав, чи напишу статтю про свою поїздку й лише після цього визнав, що подорож має-таки сенс. Втім подорожніх охоче бере, дорогою підвіз ще одного хлопця, який їхав до Пересічного. Мене ж він довіз до села Дворічний Кут, це 20 км від Харкова. Далі їхав Газелькою із родиною — чоловік, жінка і батько. Сидів ззаду, і участі в розмові не брав. Вони їхали до Охтирки на роботу, висадили мене на об’їзній, перед залізничним переїздом. Звідси пройшов кілька сот метрів, вдихаючи запах розігрітих на сонці трав. Попереду, десь за 8 км, лежав природний парк на річці Ворскла, але я не спокушався на його принади. Адже оглядання парку забере у мене решту дня, а між тим мене вже чекають у Сумах. Стопити за переїздом не дуже добре, адже після відкриття шлагбауму машини їдуть щільно, й водію ніколи роздивлятись людину, що голосує на узбіччі. Але, на щастя, я невдовзі застопив мікроавтобус; взагалі сьогодні скрізь чекав 20–25 хвилин. Водій зовсім не знає, що таке автостоп і не розуміє, чому я не спиняю рейсові автобуси. Почав розповідати йому про цей рух. Нерозуміння частково було подолано, коли він запитав:

— Це, мабуть, пішло з Америки?

Радив мені відвідати Тростянець, розповідав про його цікавинки, навіть пропонував тут вийти. По другій годині був уже в Сумах.

Суми зелені, сині, жовті

 

Суми

З Миколою, так Суми. Символічний пам’ятний знаксамо, як і з Надією я познайомився цього літа на сплаві. Незважаючи на те, що хлопець пересувається на візку, помітив, що він у чудовій спортивній формі й дуже самозарадний. Це й не дивно, адже він активно займався різними видами спорту, в його кімнаті ціла поличка зайнята медалями, що лежать насипом. Свого часу він сплавлявся в республіці Комі, з тамтешніми умовами наш сплав не йде у жодне порівняння. Мріє зібрати команду й сплавитись Амазонкою.

Пообідавши і трохи відпочивши, вирушили на екскурсію. Невдовзі до нас приєдналася Миколина жінка Людмила та друг Валерій, який також був із нами на сплаві. До пізнього вечора ми ходили містом, потім пили легке вино на березі Псла.

Центр Сум просто-таки створено для відпочинку на будь-який смак. Можна купатись, адже окрім річки Псел, течія якого весь час крутиться й утворює заводі, тут на місці висушених боліт з’явились численні рукотворні озера. Можна дивитись на воду й міркувати про щось у тиші зелених алей. Можна в одному з різноманітних закладів зігріватися напоями в гучній компанії друзів. Мені навіть показали піцерію, де тусуються неформали. Сьогодні там гратимуть кавери на КІШа. Завсідники до спілкування неохочі, відповідають коротко й одразу ретируються. Хоча наша весела компанія навіть віддалено не нагадує ментів, які збираються перевірити їхні кишені.

Суми

СумиДень сьомий. Наступного дня їздили за місто, на Баранівку. Тут, вище за течією, Псел чистий і прозорий, а піщаний берег утворює мальовничі жовті пляжі. Микола потрапив у свою стихію, він брав маску й надовго зникав, досліджуючи тутешню фауну. А живність тут рясна, щойно пірнаєш у піщано-золотисту воду, одразу до тебе пливуть зграйки рибок.

Вечір приніс прохолоду, і з нею прийшло усвідомлення, що літо поступово йде від нас. Дні залишатимуться спекотними, але щойно наставатиме ніч, літо підупадатиме на силі, даючи дорогу осені.

Суми. Картини на стінах будинківДень восьмий. Через гостинність сумчан я вибився зі свого графіка, не виїхав у суботу, а залишився ще на день. Ми купалися в озері, ходили до спортзалу, а ввечері курили кальян у кафе „Дубаї“, де його майстерно роблять араби.

Суми

Загубився апельсин

День дев’ятий. У неділю на мене чекав найдовший перегон Суми–Київ — 330 км. Власне, це був найважчий день моєї подорожі. Будильник о сьомій ранку я вимкнув, бо після вчорашньої прогулянки до третьої ночі не мав сил кудись висуватись. Встав лише о десятій, і опівдні був на виїзді з Сум. Хвилин за двадцять зупинився інтеліґентний дядько й довіз мене до села Вільшана, це 55 км від Сум. Його звати Сергій, він працював лікарем-наркологом, а зараз вийшов на пенсію й займається бджоламми. З ними, каже, дедалі цікавіше спілкуватися, ніж із людьми. Втім сам виявився цікавим співрозмовником. Завжди радію нагоді їхати з людиною, що розуміє сенс вільних подорожей, для якої цінними є спілкування й саморозвиток.

— Бачите, звідси вже 270 кілометрів до Києва. Далі хтось підвезе, світ не без добрих людей.

Мабуть, пізнання цієї істини — це і є одна з причин, чому люди вирушають у далеку путь автостопом.

Біля Вільшани я безрезультатно простояв дві години. Фортуна від мене відвернулась, або кажучи по-іншому, мандрівка набула нового смаку. Лишень один раз водій зупинився й назвав ціну в 130 гривень. Ще один під’їхав просто з цікавості, навіть розвернувся.

— А чому ти їдеш без грошей?

— Бо це мій вибір.

Вибач, але якщо ти мене не підвозиш, то і я не зобов’язаний тобі переповідати книжку «Практика вільних подорожей». Іди до музею, плати гроші й дивись на експонати, а не гляди їх на трасі.

Опів на п’яту біля мене зупинилась одна з численних маршруток на Ромни, і я вирішив під’їхати нею, адже мені дуже хотілося вже сьогодні доїхати до Києва. До того ж маршрутка довезла мене до автовокзалу, звідки недалеко до виїзду на Прилуки.

І тут я припустився помилки, через яку моєму наміру ночувати в Києві не судилося здійснитись. Якщо дивитися на мапу, то дорога на Київ через Прилуки є очевидно найкоротшою, це фактично рух по прямій. Робити гак через Лохвицю–Пирятин і їхати зайвих сто кілометрів здається нелогічним, хоча саме це мені радили і Микола з Сум, і Сергій, що підвозив до Вільшани.

На виїзді з Ромен став о шостій вечора. Дорога залита вечірнім сонцем, трафік не дуже інтенсивний, але не набагато менший, ніж зазвичай. Вечоріло, час ішов, а ніхто не спинявся. Пробував уявити молитви, якими мандрівники зверталися до своїх небесних покровителів у давнину, і зрозумів, що потрібно бути максимально стриманим в емоціях та виявах релігійності. Не варто зайвий раз турбувати небо через нагальні потреби, адже сама подорож має стати молитвою.

За десять восьма зупинився далекобійник. Це перший раз, коли я застопив вантажівку. Чомусь мені раніше здавалося, що їх не варто навіть спиняти, адже людина, так би мовити, на роботі й не спинятиме своєї величезної машини заради дозвільного мандрованця. Хоча моя зорова асоціація зі словом автостоп — це вранішнє сонце, заміський пейзаж і ось така вантажівка.

— А що було б, якби я не спинився?

— Світ не без добрих людей. Ви ж зупинились.

„Хтось загубив апельсин“, — показував мені батько на вечірнє сонце, що ховалося за обрій, коли ми їхали додому з села. Зараз я теж дивився на цей загублений апельсин, слухав шансон, перекидався небагатьма словами з водієм і ні про що не журився.

Негостинна Густиня

Моя надія на те, що водій довезе мене до Києва не справдилась, біля Прилук він сказав, що заїде ще в одне місце. Запропонував довезти до кола, де з’їжджаються машини з Ніжина. Але раптом йому прийшла ще одна ідея.

— Ми проїжджаємо поворот на Густинський монастир. У них можна зупинитися на ніч, вони завжди приймають подорожніх.

Густинський монастирЦя ідея припала мені до душі, адже окрім того, що вирішилась проблема з нічлігом, завтра якийсь час не без користі для розуму й душі можна буде провести в монастирі. До обителі трохи більше чотирьох кілометрів, дістався туди за годину, це було о десятій, коли остаточно запала ніч. Територія монастиря відкрита, це вже полегшує мою задачу. У двоповерховому будинку всі вікна були освітлені, було чути, що тут ніхто ще не спить. І я зрадів ще дужче, адже не доведеться нікого будити. Кілька разів я стукав у двері, але мені ніхто не відповів. Хвилин за десять у вікні з’явилась постать і запитала: „Что вы хотели?“ Я розповів, що подорожую автостопом із Сум до Києва, в дорозі мене застала ніч і я хочу попроситися на нічліг. Жінка звеліла зачекати, вона телефонуватиме до ігумені. На свій вердикт від церковної бюрократичної машини чекав 25 хвилин і зрештою вона видала відповідь: ігуменя не благословила. Жінка у вікні порадила йти до Боршни, там, мовляв, є готель. Для довідки, це на хвилинку 12 км. Можливо, є якась коротша стежка уздовж річки Удай, але її треба знати.

У мене не виникло жодної образи на цих безликих, безапеляційно російськомовних насельниць. Я також не картав себе за те, що не дослухався до досвіду інших мандрівників і порушив правило: не проситись на нічліг у церкви московського патріархату. Бо саме такий досвід мені цікавіше отримувати самому. До того ж до останнього, доки це ще дозволяє здоровий глузд, мені не хочеться узагальнювати.

Виходить, що я перевірив на вошивість ще одну релігійну конфесію. Першими були свідки Єгови в Молдові, на моє прохання про нічліг вони відповіли, що треба читати Біблію. Можна до хрипу сперечатись, у чиїй пісочниці канонічніший пісок і благодатніші котячі гівна, але є ознаки, за якими безпомилково визначається християнин. Хочеться сподіватись, що російські черниці не марно палять поночі українську електрику, і якимось своїм, незрозумілим для загалу шляхом все ж прийдуть до „особистого євангелізму“.

До слова, в самій Росії в мене був позитивний досвід. У Сергієвому Посаді ми ночували в типовому російському зрубі, і бабулька навіть не взяла з нас грошей, до того ж іще й нагодувала. А наступного дня у нас зривалася вписка у Москві, й ми попросились на нічліг у парафії, вона ж фонд Олександра Меня. І нам відповіли: „Без проблем.“ Але раптом з’явився зв’язок із тим диваком, у якого ми мали ночувати.

Від Густинського монастиря до кільця

Від негостинної Густині вирішив не йти ні в яку Боршну, а повертатися на трасу і причащатись новому в своєму житті задоволенню — нічному автостопу. Спеціально для цього перевдягся в білу футболку і навіть вдягнув білий блейзер, щоб хоч якось виділятися на дорозі. Вже потім, приїхавши додому, невдовзі придбав десяток світловідбивальних слеп-браслетів.

До Києва вранці

День десятий. Вночі прийшла свіжість, і щоби не відчувати холоду, не просто стояв а йшов у бік того кільця, на якому міг би бути ще о дев’ятій вечора. Машини проїжджали з періодичністю одна на десять хвилин, але за винятком таксиста, що їхав на Прилуки, ніхто не зупинявся. До кільця йшов три години, безуспішно спиняючи попутки. Зате вволю намилувався краєвидами й кольорами ночі. Місяць заливав поля, дорога простягалась у зеленувату, прозору далечінь. Потім стало ще прохолодніше, потяглись, чіпляючись за дерева, пасма туману.

Ще одну годину я спиняв машини на кільці. На мене налягла втома, все, крім потреби задрімати, стало байдужим. Я щоразу підводився, коли до кільця наближалась машина, а потім, коли проносилась повз, знову присідав. Нарешті мене підібрали водії вантажівки. Вже крізь дрімоту слухав розмови про високий цьогорічний врожай сояшника. Мене довезли до Нового Бикова, звідси ще 80 км до Києва.

Київські водії підгодовані, дуже часто люди, що живуть у сусідніх районах і навіть областях доїжджають до Києва попутками за ціною маршрутних автобусів. Зрозумів, що треба їхати за гроші, бо вже не було сил чекати на водія, який розуміє тему.

У Києві кілька днів я гостював у своїх друзів. Приїзд до столиці для мене справа буденна, тому Київ залишився поза контекстом моєї подорожі. Єдине, що можу сказати, у низці відвіданих мною міст Київ, нажаль, найнеприємніший і найдискомфортніший. Надто багато тут місць, де просто гидко перебувати. Авжеж, він різноманітний, його світлий і могутній дух нікуди не дівся. Але я кажу те, що „музикою навіяло“, що відчув на контрасті.

Так замикається коло

Останній день. Від свого друга Дмитра, що нині знімає помешкання у Фастові я зранку доїхав електричкою до Миронівки. Таким чином я дуже спростив собі задачу, адже інакше мені б довелося їхати ледь не вдвічи далі через Білу Церкву, Умань, Новоархангельськ. У Миронівці я перейшов на протилежний від міста бік залізниці й вийшов на сотні разів з’їжджену мною дорогу H01 з Києва на Кіровоград. Таким чином до кінця моєї мандрівки залишилось 190 км.

Стояв на трасі з опівдня до другої дня. У повітрі вже відчувається кінець літа. Вже не доймає спека, як у попередні дні. До того ж рух на схід означає, що їдучи вдень, завжди можна знайти тінь. Сільський дядько на Москвичі довіз мене до Корсуня. Випив кави в придорожній забігайлівці, яка дуже добре відома кожному, хто по цій трасі їде на Київ.

Корсунь-Шевченківський заповідник

Але мало хто знає, і я до сьогодні не знав, що поруч є історико-культурний заповідник, простіше кажучи, мальовничий парк на річці Рось. Через містки можна переходити спочатку на один, а потім на другий острів, милуватися кам’янистими берегами, кручами, купатися й засмагати.

Корсунь-Шевченківський заповідник

У Корсуні стояв хвилин сорок, і мене підвезла до Городища сім’я з Сіверодонецька (особисто я притримуюсь саме такого написання). Вони їдуть гостювати до своїх родичів у Шполу. Дорогою розгадували кросворд.

Що потрібно водію

На виїзді з Городища зупинився далекобійник з Нікополя, з яким я й доїхав до Кіровограда. Це саме той водій, який добре знає, що йому потрібне від автостопщика — гарна бесіда, щоб не було сумно в дорозі. Розповів, як на зупинці біля Нікополя підібрав чоловіка й жінку, які знемагали від спеки. „А в мене в салоні не жарко, кондиціонер…“ Вони виявилися біженцями з Горлівки, знімали житло десь у селі, а до Нікополя їхали по якісь документи. Були в Горлівці до останнього, але зрештою залишатись вдома було неможливим. По один бік від їхнього будинку був український блокпост, по інший — блокпост сепаратистів.

Якось узяв двох автостопщиків. Власне зацікавило його те, що вони були з гітарою.

— Ти не схожий на автостопщика, а по них видно одразу: неформали, з косичками…

І тут один із них вирішив у салоні роззутись. Від них, каже, й так пахло не дуже приємно, а після того взагалі стало нестерпно. Попросив їх заспівати, один з хлопців сказав, що сам пише пісні. Але чомусь ця творчість водія не зворушила. Каже, що взагалі не розуміє сучасних пісень:

Мене задовбали трамваї і колії,
Кондуктори, дебіли і профілакторії.

На дорозі, як і в житті, стрічають за одежкою. Тут це є особливо важливим, адже від цього залежить, чи захоче водій зупинятись. А позитивне й чітке попереднє судження означає, що вам не доведеться півдороги пояснювати, що ви робите на трасі. Який практичний сенс може для мене мати фраза водія, що я не нагадую автостопщика? „Я не имею желанья лезть в чужой монастырь“, тому кільця в носі, дреди і розписні фєньки, звісно ж, будуть для мене клоунською мішурою. А от гарний наплічник із каріматом одразу даватимуть водіям посил: на дорозі стоїть мандрівник, який займається цим професійно і йому напевно є що повідати. Карімат і спальник, до речі, стали би у великій нагоді на мальовничому березі річки Удай. У більш холодну пору образ гарно доповнить туристичний одяг. Треба буде зайнятись пошуками чогось практичного й обов’язково яскравого. А зараз зі своїм колись міським, а тепер сільським наплічником я більше нагадую місцевого мешканця, який під’їжджає в сусіднє село. Зрозуміло, що далекобійнику такі пасажири менш цікаві.

Говорили про подорожі, й водій порадив мені з’їздити до Почаївської лаври, там, мовляв, красиво. До речі в тамтешній духовній семінарії навчається син його друга. В подальшому збирається тікати до Росії, адже УПЦ, ніби-то, стає не в пошані. Якщо ця розповідь водія є правдивою (а чому б це було не так?), то навіть сто кризових піарників і тисячі українофільських заяв не зможуть, нажаль, урятувати цієї конфесії. Коли молода церковна еліта не відчуває себе плоть від плоті частиною української землі, коли шукає порятунку не у Христовій правді, а в Москві — це симптоми, що напряму загрожують життю. А ще згадується прислів’я: за що боролись — на те й напоролись. Адже свого часу те ж саме закидали священникам РПЦЗ, які від гонінь більшовицької влади втікли за кордон:

Бежали вы без паствы, налегке,
Чтоб ныне в адамантах оказаться
И окормлять живущих вдалеке

(Ієромонах Роман).

Водій час від часу їздить до Криму, запитав його про ситуацію на півострові. Те, що він відчув на собі — складнощі під час оформлення вантажу на кордоні, фактично вони створили додаткову корупційну схему. Каже, що через брак води зупиняється виробництво, зокрема невдовзі це загрожує Красноперекопському содовому заводу. Пляжі порожні. Його знайомий має приватний готель на сорок ліжкомісць, але на момент їхнього спілкування там жили лише три людини.

Говорили з ним ще на безліч цікавих тем. Попили кави у Великій Северинці, це передостанній населений пункт перед Кіровоградом і, як виявляється, місце, де тусуються далекобійники. Далі водій їхав по об’їзній, і я вийшов на знам’янській трасі. Коло замкнулось, я опинився в тій точці, де зупинив першу машину з подружжям мандрівників і мишою в багажнику. Коли прийшов у Кіровоград, була десята вечора, і я без проблем доїхав маршруткою додому.

Загалом я проїхав попутками приблизно 1130 км.

Далекі мандри до близьких істин

Навіщо подорожувати без грошей — це питання я чув багато разів. У чому сенс такої розваги — шукати пригод на рівному місці? Адже якихось 500–600 гривень — і я проїхав би тим же маршрутом, але впевнено і з комфортом? Що власне дала мені ця поїздка? Насамперед — відчуття свободи. Гроші не дають свободи. Точніше, дають, але це така свобода, як радість яку дає весела папіроска. А вільні подорожі відкривають розуміння, що світ тобі не ворожий. Варто лишень йому довіритись, як пташка довіряє небу, і світ триматиме тебе в польоті.

А ще особисто для мене автостоп — це урок вдячності. За кожну сотню кілометрів, на яку ти просунувся вперед, за кожен нічліг, за прекрасні вечори, наповнені душевним спілкуванням, за маленьку пораду, якою дорогою їхати, ти комусь дякуєш. І для тебе стає очевидним: вдячність за все, що з тобою відбувається — ось це і є нормальне спілкування зі світом.

Дякую!

Коментарі

Коментарі

Powered by Facebook Comments

1 коментар до “Світ добрих людей. Мандрівка автостопом на Північний Схід України”

  1. Сергей, интересно путешествуете и пишете. Большой привет Радгараману из Кировограда, с которым я и моя дочь познакомились летом 2010 года, будучи в Судаке. Его яркая, искренняя личность вдохновляет меня в духовном плане до сих пор.
    Игорь, Минск

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *