Автостопом до серця Молдови

Гостюючи у свого однокурсника й доброго товариша Степана Швеця в Новодністровську, вирішив, користуючись нагодою, помандрувати Молдовою. Адже і до кордону не так далеко, і закордонний паспорт випадково з собою прихопив. 8–9 липня здійснив подорож до Кишинеу, оглянувши кілька молдавських міст. Це була одна з перших моїх мандрівок автостопом.

До кордону

Встав о чверть на сьому. Тато Степана також прокинувся, зготував яєшню.

За п’ять сьома сів на розвозку, що везе робочих ГЕС на верхній майданчик. При цьому водій хотів брати до ПАЗіка не одразу. Вийшов на повороті на Окницю. Гадав, що звідси, судячи з того, як мені оповідали, до митниці недалеко, тому пішов пішки. Але це виявилось не так близько, довелося йти годину й сорок хвилин, прийшов туди лише перед дев’ятою. Краєвид був мальовничий, довкола поля й жайворонки у великому небі. На кордоні була затримка лише на молдавській стороні, питали скільки маю з собою грошей, їм явно було незрозуміло, як можна йти мандрувати з тридцятьма баксами в кишені.

Окниця

Трохи постояв на трасі на Кишинеу, але нікого не дочекавшись, вирішив зайти в Окницю. Обміняв гроші й попив розчинної, щоправда, кави. Враження від містечка — суміш мов, а також криниці з лелеками, що стоять просто на вулицях. Питав людей виїзд на Кишинеу, один чоловік при цьому запитав: „Пішки?“

Десь за чверть до опівдня вийшов на трасу й майже одразу спинив Опель, що їхав до Єдинець. Почав практику попереджувати, що без грошей, трохи пізніше переконався, що це насправді потрібно. В машині їхали троє молодих хлопців, слухали рок. На задньому сидінні, коло мене, сидів патлатий чувак з пивом. Комунікував переважно з ним, розпитував про цікаві місця Молдови. Радить їхати на північний захід країни, туди, де гори. Питає, чи не страшно їхати самому наобум. Відповів на це, що якщо боїшся, то справді можеш притягнути своїм страхом якісь неприємності. В Єдинцях показали, в який бік виходити на трасу.

Єдинці

Тут, в Єдинцях був мій перший рекорд простоювання на трасі — десь година й двадцять хвилин, стояв із 12:50 до 14:10. Але таке випробування не було виснажливим, бо незважаючи на спеку, мене обвівав приємний вітер з полів. І солодко пахло травами. Саме тут уперше спинив водія, що відмовився везти без грошей, а отже зрозумів, що попереджати треба щоразу. Та ось в десять по другій на мій жест спинилась кишинівська маршрутка, і я доїхав до Бєльц. У Молдові проїзд досить дешевий, бо за 67 кілометрів я заплатив усього 30 леі, тобто 20 гривень. Якщо „розбирати політ“, то зараз повторилась ситуація, яка була, коли спинив Спрінтер, голосуючи у Святилівці (тут мається на увазі моя перша поїздка автостопом до Києва). Поки що не придумав, як відмовлятись від послуг маршрутчиків. Але вцілому недолік лише той, що вийшов не зовсім чистий автостоп. Дорогою слухав всюдисущий шансон і милувався на те, як з-за пагорбів виринають нові й нові простори молдавських краєвидів.

Бєльці

О десять по третій приїхав на автостанцію міста Бельці. Поцікавився кімнатами відпочинку, виявилось, що тут їх вже давно нема. Вирішив тут не затримуватись. а на свій страх і ризик їхати до столиці. Зорієнтувався по знаку „Chişinău“ і рушив далі. Дорогою траплялись промислові урбаністичні пейзажі, великі й малі магазини, — загалом нічого не зацікавило. На виїзді з міста випив кави в придорожному кафе й опів на п’яту знов стояв на трасі, піднявши догори великий палець.
Під Бельцями припустився двох помилок, які трапляються вже не вперше. Спілкуючись з водіями, треба чітко знати, які населені пункти тобі по дорозі, адже часу розпитувати про це у водія практично немає. Пропустив машину, що їхала до Оргієва саме через незнання карти. І знов спинив міжміську маршрутку й поїхав у той же таки Оргіїв.

Оргіїв

Приїхав десь о шостій вечора. Походив цим провінційним містечком. Спитав, де готель і зайшов поцікавитись цінами. Номер у них коштує 450 леі, але ж він з телевізором. Зрозумів остаточно, що на мене чекає Кишинеу. На вулиці до мене підійшла зовсім вже літня жінка й почала щось оповідати задушевним тоном. Коли сказав, що не розумію по-молдавськи, стала віщувати російською про те, що Господь в найближчому часі готує всім нам вселенську дупу. Розповів, що я мандрівник і шукатиму нічліг, на що бабця відповіла, що треба читати Біблію. У парі з нею ходила юна дівчина з довгим чорнявим волоссям і взагалі дуже привабливою молдавською зовнішністю, тільки заради споглядання такої краси варто було підтримати розмову. Місцева дітвора розважається тим, що кидає камінням в перехожих по інший бік дороги, користуючись з того, що траса швидка й так просто її не перейдеш.

О восьмій вийшов за місто і став на трасі посеред пагорбів, освітлених низьким призахідним сонцем. А невдовзі вже їхав до молдавської столиці із двома чуваками, що мали зовнішність братків і слухали жорсткий блатняк типу „Чё ты гонишь, мусор, шнягу не по делу, чё ты паришь мне про нары и конвой“. Вони спілкувались увесь час між собою, і я був поза розмовою.

Ніч на вокзалі

За годину був уже в Кишинеу. Мене висадили на тролейбусній зупинці, і я одразу поїхав на вокзал, дивився на вечірнє місто з вікна тролейбуса. Особливе враження — залізничний вокзал. Коли заходиш до його приміщення, тебе одразу огортає атмосфера спокою й затишку. Перон, оздоблений білим мармуром і звукопоглинальними матеріалами, більше нагадує станцію метро. Взяв квиток на завтра на поїзд до Окниці, заплативши щось трохи менше 40 леі, тобто 25 гривень. Нічліг у кімнаті відпочинку з дванадцятої до шостої коштує 110 леі. Мене поселили в чотиримісному номері, акуратному, але з важким повітрям нещадно експлуатованого простору.

Протягом цього дня практично нічого не їв, і навіть не виникало бажання. По всіх подіях дня: змінах транспорту, величезному пройденому кілометражу, невизначеності, все ж не чув себе надто втомленим. Залишається лише дивуватись тому, як організм вміє мобілізуватись.

Попри те, що до мене нікого не підселили, спав дуже погано, всього якихось дві години. Безсоння по такому виснажливому дню, як вчора — це одна з незліченних загадок про внутрішні механізми людини.

Кишинеу

По шостій пішов з вокзалу. Проїхав кілька зупинок тролейбусом. Гуляв центром Кишинеу, дивився парк, кафедральний собор і ще кілька церков. Тут правлять службу румунською, а атмосфера набагато легша, ніж у російських церквах, не відчуваєш на собі поглядів з посилом: „Якого ти сюди прийшов?“ Всілякі адміністративні столичні заклади й посольські будинки зосереджено тут на відносно невеликій території. Далі, на північ, переді мною відкрився спуск, там, нижче скупчуються гази й розгортається урбаністична перспектива, тому туди вже не йшов. Приємно здивував напис на холодильниках з морозивом: „Ласка“ — це наш кіровоградський бренд.

Румунську мову тут чути так само часто, як російську. В магазинах не завжди врубаєшся скільки маєш дати грошей чи яку дрібноту приготувати. Загалом, за всю поїздку, кілька разів доводилось говорити, що я не розумію по-румунськи. І все ж таки те, що люди мають мову — дуже тішить. Повна протилежність — моя минулорічна поїздка до Гомеля.

Заходив до однієї з книгарень, тут дуже багато румунських авторів, окремий стендик присвячено Мірча Еліаде. Добре посміявся, коли зайшла жіночка й попросила „Агні-йогу“ — це такий великий голубий том. Погортавши фоліант з розумним виглядом питає у продавщиці: „А що, тут немає ніяких картинок?“

Тортури в потязі, нудьга на кордоні, пристрасті на дорозі

Опів на дванадцяту вирушив поїздом до Окниці. Це був найвиснажливіший шматок моєї дороги: в розжареному вагоні жодного поруху повітря, з тебе тече піт, як в сауні, й нема на те ради. Лишається тільки сидіти й годинами потерпати. Кожні дві-три хвилини вагоном проходили міняльники, пропонували міняти леї на рублі, а також купувати російські сім-картки.

О п’ятій з невимовною радістю вийшов в Окниці. Зайшов від вокзалу трохи не в той бік, але добрий чолов’яга, що до того ж говорив українською, спинив мене й вивіз на правильну дорогу. Митники по обидва боки явно нудились цього суботнього дня, бо розпитували про мандрівку і взагалі, хто я й звідки. Молдованин, який вчора сумнівався в ефективності моєї подорожі з такою малою сумою, сьогодні був здивований, що мені так багато місць вдалось відвідати. Кажуть, що на трасі трафіка немає і треба йти до Сокирян.

В дорозі іноді в око впадають деталі, не прив’язані до загальної картини подорожі, такий собі офтопік, але вони чомусь дуже добре запам’ятовуються, додають перцю до загального враження. На узбіччі дороги, що між митницею й Сокирянами, лежав величезний бюстгальтер. Тільки палка уява може відповісти, що робилось на цьому видтинку траси цієї спекотної пори.

Сокиряни–Новодністровськ

Близько восьмої був на виході з Сокирян. Тут стояв близько години, рух із містечка наприкінці вихідного дня був млявим. Аж ось мене підібрав чоловік, що явно був незнайомий з практикою вільних подорожей, хотів вести до Новодністровська, як на таксі, за сорок гривень. Врешті погодився, хоч я нічого й не просив, довезти до Білоусівки, куди власне і їхав. Дивився з жалістю на людину, що подорожує без грошей.

Білоусівка — село старовірів, що славиться своїми яблуками. Але вже не було часу роззиратись довкола, оскільки невпинно насувалась ніч. Село пройшов швидко і практично одразу спинив Віто й доїхав до Новодністровська. Це чергове спростування мого початкового класового упередження, що спинятимуться лише Жигулі й Москвичі. За весь час моїх подорожей стопом їхав і Хюндаєм. й Опелем, і Тойотою.

Коментарі

Коментарі

Powered by Facebook Comments

2 коментарі до “Автостопом до серця Молдови”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *