Дабрыдзень, Беларусь. Дорожні нотатки

У жовтні їздив з пізнавальною метою до Гомеля. Хочу одразу перепросити, що так довго не викладав цих дорожніх записів.


Фірмовий поїзд Київ–Мінськ „Білий лелека“. Комфортабельні купе з панелькою, на якій розташовано кнопочки регулювання яскравості світла, виклику провідника та індикатори зайнятості туалетів. Вперше таке бачив у потязі Київ–Львів. Полички застелено покривалами. На столі — пляшечки з мінералкою та фантою, печиво. Як з’ясувалось, це не подарунок фірми, за речі, які береш зі столу, потім розраховуєшся згідно прейскуранта, який стоїть поруч. Втім ціни, якщо перерахувати на наші гроші, нормальні для поїздів.

Заповнення міграційної карти — робота підвищеної складності: треба прочитати мікроскопічний шрифт і в умовах руху поїзда вписати букви в мініатюрні клітинки. Про те, щоб збільшити цей документ удвічи, щоб була не чверть, а половинка А4 — не може бути й мови, це викличе непередбачувані наслідки в усій зовнішній політиці РФ та Республіки Білорусь. Коли потім побачив українську міграційну карту, мене вкотре опанувало почуття патріотизму: наші папірці таки розбірливіші.
До Гомеля приїхав о четвертій, він зустрів погодою безрадісною: холодно, мрячить противний дощ. Вже давно помітив, що ранкова темрява гнітить набагато сильніше, ніж темрява увечорі. Тому години очікування на вокзалі, коли погляд наштовхувався на нічну імлу за вікном, як метелик на скло, тяглись нескінченно довго.
Мєнт періодично будить бомжів. Один з них, інвалід без ноги, лежав прямо на підлозі поруч зі своїм протезом. Відзначився тим, що насцяв коло себе на підлогу, а ще тим, що струшував своїм храпом усі три поверхи вокзалу. Ще не чув, щоб людина хропла так оглушливо й самовіддано.
Та ось настала сьома година, пейзаж за вікнами почав оживати. Найперше пішов до обмінки й поміняв долари на білоруські рублі. При цьому виявилось, що після подвійного обміну нічого не програв, а якби міняв не на вокзалі, мав би ще навар на такій грошовій операції. Тих, хто рушатиме в подорож до Білорусі, хочу застерігти, що жодна українська обмінка не працбє з білоруським карбованцем. Зате всі їхні обмінки приймають гривню в найкращому вигляді. Я не знав цієї великої істини, тому оббігав увесь Київ у пошуках зайчиків і врешті-решт просто купив бакси.
Здав сумку до камери схову. Випив гарну каву з хрусткою булочкою в магазинчику біля готелю „Гомель“. Зайшов до готелю поцікавитись цінами, радісного мало, одномісний номер коштує сто тисяч, тобто близько чотирьохсот гривень.
Картина передранкової невизначеності змінилась на привітний ясний ранок. Гуляв проспектом В. І. Леніна. Зайшов до крамниці сувенірів, купив гомельські сірники з міськими краєвидами, величезний олівець і магніт. Вирішив на своєму майбутньому холодильнику викласти карту міст, до яких мандрував.
Книгарні наполовину орієнтуються на продаж засобів особистої гігієни — якийсь відголос перебудовницьких часів. По косметику сюди власне й заходять. Купив літературно-мистецькі часописи „Маладосць“ і „Полымя“. Ціни недешеві, кожен приблизно по 25 гривень.

На площі Леніна передвиборча агітація. 19 грудня вкотре обиратимуть бацьку. Дідок розповів, що мені можна оглянути далі, жаліється на подорожчання харчів.


Гуляв у парку, заходив до Петропавлівської церкви. Оглянув палац Румянцевих–Параскевичів. Музейні працівники — суворі тітоньки, зовсім як у фільмі „Дванадцять стільців“, теж привіт з радянських часів. Бо я вже звик до щедрих на розповіді музейників, надто якщо продемонструвати їм свою зацікавленість. Хоча, швидше за все, це просто претензійний музей великого міста, не думаю, що така картина скрізь.


Блукав центральними вулицями з пролетарськими назвами й манументальною радянською архітектурою. Вражає чистота й охайність. Після аварійного стану архітектурних споруд наших мегаполісів приємно бачити, що фасади дихають свіжими барвами.

Збережено архітектурні ансамблі. Немає варварського засилля наружки, ларочків, лоточків. Не помітив такого рагульства, як „стены все в балоне“, хоча звідси родом метр вітчизняного R&B Серьога. Зате місцеві вмільці роблять на замовлення рекламу на парканах у вигляді графіті, у порівнянні з поліграфічною продукцією це виглядає набагато живіше.

Випадково набрів на Гомельський університет. На ґанку жваво йде передвиборча агітація. Познайомився з дівчиною, що збирала підписи за одного з опозиційних кандидатів. Говорили про розміри зарплат і соціальних виплат. У них значно вищі пенсії, взагалі пенсіонери набагато захищеніші, ніж у нас. Добре жити медикам, працівникам соціальної сфери, технічним спеціалістам. А ось для молодого дипломованого вчителя, каже, що такий самий безперспективняк. У гуманітарній сфері держава дбає винятково про спорт, у кожному місті з гігантоманським розмахом будуються спорткомплекси.

Білоруська культура і мова в повному занедбанні. По-білоруськи спілкується лише опозиційно налаштована інтеліґенція. Треба сказати, що, перебуваючи в Гомелі, білоруську мову чув лише в гучномовцях на вокзалі. Вразило, що навіть в університеті всі оголошення російською, чого у нас не може бути навіть десь у Краматорську, втім тут це одна з державних мов. Із видатних літераторів називаєлише класиків — Васіля Бикова, Якуба Колоса, Янку Купалу, декламує поезії, а ось із сучасників нікого не може назвати.
Ще багато говорили про подорожі, автостоп, перевіз горілки через митницю. Каже, що в лісах, які оголошено заповідниками, розплодилось багато дичини: вовки, ведмеді, також з’явились рисі, дуже небезпечні для людини. Запрошувала приїжджати ще, каже, що в неї можна буде спинитись. Обмінялись контактами.
Доки спілкувались, досить активно підходили люди, залишали паспортні дані, підписувались за кандидата. Основний аргумент — батцька набрид. Далі в політичну ситуацію народ не заглиблюється. Одна жіночка підписалась за обох, „щоб нікого не образити“.
Довго ще ходив вечірніми, яскраво освітленими вулицями. Транспорт навіть пізно увечорі ходить справно. Години зо три поспав у кімнаті відпочинку на вокзалі. До другої ночі чекав на мінський поїзд.
Приїхавши до Києва, помітив, наскільки багато порівняно з Білоруссю людей у нас говорять рідною мовою. І все ж мені хочеться вірити в Білорусь, не бути байдужим до її майбутнього, й бодай у просторі мрії співпрацювати з цим давнім, меланхолійно задумливим, споглядальним народом.

Коментарі

Коментарі

Powered by Facebook Comments

2 коментарі до “Дабрыдзень, Беларусь. Дорожні нотатки”

  1. Колись років у 10 їхала потягом в литву через Білорусь. То виглядала з вікна … партизанів. А на якійсь проміжній станції(може і в Гомелі)вибігла і гукала: де тут партизани!? – начиталась про партизан…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *