Стежками Ра

Ідучи до походу, вивіряймо до грама наш виряд, викидаймо без жалю все, що хоч на мить видається зайвим. І все ж найнеобхідніші для мандрованця речі — завжди з ним, і нести їх найлегше, адже ця ноша зовсім не обтяжує вагою. З ним завжди його серце, відкрите назустріч людям і дорогам, його віра, що працює краще за будь-який навігаційний прилад, адже зорієнтована за силовими лініями в духовному просторі.

І якби мені забаглося зняти гарний кінофільм про мандрівку до Карпат, у яку ходив цього літа, то хіба не маю для такого наміру достатньо техніки? Адже очі — хіба вони не є найдосконалішим об’єктивом, що так пожадливо спішить зафіксувати в кадрі глибоку небесну синь, мерехтіння ватри й зірок? А вдячна пам’ять — це чудова монтажна студія, де відбираються найцінніші епізоди. І ось уже щось народжується на екрані вашої уяви…

Навіть знаю, як би починався такий кінофільм. Найпершою народилась би й спалахнула яскрава картина гірської річки, кожною сонячною гранню обернена до глядача. У воді й на березі — повно дітвори, обабіч річки — зелені схили й перевернутий синій трикутник неба. Така кількість світла й барв п’янить і приголомшує. Саме так почуває себе людина, яка ще вчора шкварилась на пекельній потельні міського асфальту, а сьогодні зненацька потрапила в дивну, напівреальну країну синіх вершин, прозорих та іскристих потоків, смерекової задуми. Наступна картина переносить вас на гірський хребет, сонце ховається за сині верхи, і в просторі, поміж далеких крон, струменіє плавлене золото.

Картини змінюють одна одну, титри ненав’язливо розповідають, що це мандрівний пластовий табір „Стежками Ра“, який проводиться 3–11 серпня 2010 року в Ґорґанах. Маршрут, точніше його частину ми запозичили з минулорічного табору „Стежками героїв“, тому й назву успадкували, пристосувавши до своєї їдейної канви.
Керівник табору, провідник та ідейний натхненник — активний громадський діяч, пластун, педагог зі Світловодська Леонід Пасько. Ось він сидить на березі вже знайомої глядачеві річки й уважно роздивляється карту. Сьогодні вранці ми вийшли з поїзда на станції Батьове, далі дизелем — до Хуста. Тут найняли бус і приїхали сюди. Зараз ми на березі річки Ріка поблизу села Противень. Мали доїхати до села Вільшани, але через непорозуміння водій довіз нас до іншої греблі Тереблянської ГЕС, і тепер до тої, що нам потрібна, рухатимемось через перевал пішки.

Покупавшись у теплій і кришталево чистій річці й скінчивши перший таборовий перепочинок, ми вирушаємо на перевал. Першого ж дня маємо брати крутий підйом. Ось перед глядачем бадьорі, не стомлені ще обличчя, чути пісні. Попри те, що табір позиціонується як юнацький, більша половина учасників — молодь 20–35 років зі Світловодська і Сколе. Є жінка старшого віку, підприємець зі Світловодська, захопилась ідеєю походу, бо в молодості активно займалась туризмом, ходила в зимові походи Саянами й нині допомагала нам як досвідчений інструктор.

Ночували на галявині, на схилі гори. Спав під відкритим небом, постеливши карімат біля копиці з підвітреної сторони й заховавшись повністю в спальник від нещадних комарів.

Пів наступного дня були без води, тому не снідали. Рухаючись уздовж лінії електропередач, піднялись на хребет. З висоти приблизно тисячі метрів із захопленням споглядаєш панораму довколишніх гір. Під нами, мов на долоні, лежить водосховище, до якого маємо спуститись. Справжньою радістю для всіх була зустріч із потічком, що утворював невеликий водоспад. З насолодою пили довгоочікувану воду й робили запаси.

Зупинились на обід на березі водосховища. У воді плаває шар пластикових пляшок та іншого сміття — це вже інші кадри про карпатську природу, вже не такі осяйні й райдужні. Увечорі йшли селом Вільшани. Спинились на нічліг біля села Мерешори, в затишному місці поруч із цвинтарем. „Це найпрактичніше місце для ночівлі, — чи то жартуючи, чи всерйоз повчає друг Леонід. — Завжди знайдете і прихисток, і що поїсти.“ Втім ніч пройшла без жахів, її тишу порушувала лише річка, що жебоніла зовсім поруч.

Лише зранку третього дня, поблизу того ж таки цвинтаря, провели відкриття, отримали зелені таборові футболки. Цього дня ми ще були поруч із цивілізацією. Йшли селом Колочава, вітались із місцевим населенням. Діти вітаються на незрозумілому нам діалекті. Обідали на болотистому схилі гори понад селом, створюючи екзотичне видовище для мешканців.

Увечорі взяли перевал Прислоп і недалеко від нього зупинились. Щойно розтаборувались, як почалась сильна злива, перевіряючи нас на організованість та здатність до взаємодопомоги.
Зранку перейшли по мосту річку Мокру й почали підйом на наш останній хребет. Час від часу зустрічали польські й чеські групи, поціновувачів карпатської краси. Ось туристи з Чехії заповнюють собою кадр, поважні пузаті дядьки, що відірвались від нагальних справ і втікли в неторованість карпатськіх доріг. У них професійне туристичне спорядження і взуття, докладні карти з кольоровими позначками маршрутів, а не наші саморобні роздруківки, перетворені краплями дощу в імпресіоністичну мазанину. З собою мають легкі туристичні сумки, речі везе машина.

І весь час рефреном — кадри з завантаженими лісовозами, що їдуть назустріч, а на бекґраунді — русло річки, захаращене вирубаними стовбурами.

А ось симпатичний епізод. Зненацька в дорозі нас заскочив дощ, перечікували його, накрившись гуртом поліетиленовою плівкою. Над нами погрозливі чорні хмари, пориви вітру силяться вирвати плівку з рук, а ми співаємо пісень.

Зранку п’ятого дня не згортали наметів, доки не поснідали. Але небо роз’яснилось, і ми рушили далі. Волога піднімалась від нагрітої сонцем землі, скупчувалась у хмари, щоб увечорі або вночі випасти дощем. А зранку починається все спочатку.

Обідали на галявині біля села Комсомольськ. Поблизу хлопець чотирнадцяти років пас корови. Він вправно їздить на коні й курить, як дорослий.

Уздовж газогону піднялись на хребет Дарів. Зустріли групу вчителів-географів з Ніжина. Попри досвідченість і знання правил безпеки, двоє чоловік відділились від групи, й тепер всі решта їх гукали. Сфотографували їхню докладну, півкілометрову карту місцевості, яка нам вподальшому дуже стала в пригоді.

На перевалі на нас чекала небезпека: сухе галуззя стирчить на рівні очей. Тому і в подальшому перед розтаборовуванням очищали стовбури на території табору.

Наступного дня йшли на північ по хребту вздовж колишнього польсько-словацького кордону. Фотографували стовпчики з літерами P і S, великих фіолетових слимаків і червоні мухомори. Ліс був по-осінньому вологим. Дівчата збирали білі гриби, якими було всипано все довкола. Зустріли місцевих грибників, що займаються цим професійно. Пройшли вершину Прелука. Обід замінили зупинкою на галявині, де в необмеженій кількості їли малину й чорниці. Після обіду вийшли до обладнаного попередниками місця стоянки й вирішили спинитись тут на нічліг і економити сили для завтрашнього підйому. Сьогодні єдиний раз вдалось провести ватру. Передавали свічку по колу, кожен розповідав про себе, співали пісні.

День сьомий. Брали гору Попаддя. Ранок похмурий, майже осінній, над горами висять пасма туману. Під ногами ефектно гуркоче каміння, вкрите жовто-зеленим мохом, характерним для такої висоти.

Натрапляємо на рештки все того ж кордону й викладених з каменю бойових укріплень. Робили групові фото на фоні геодезичного знака. Щоправда, через хмарність були позбавлені задоволення споглядати шикарні краєвиди, які б нам відкрились за ясної погоди.

Увечорі йшли правим берегом притоки річки Петрос у напрямку Лімниці. Але стежка привела нас до непрохідної місцевості, тому довелось вертатись назад. Заночували біля водоспаду, звідки річка бере початок.
Вранці вирушили лівим берегом тієї ж річки. Дарма що стежку позначено на мапі, в дійсності на неї був лише натяк. Увесь час доводилось то спускатись на крутий схил до самого берега, де болотистий ґрунт і слизьке коріння, то знов підніматись до лісу, ломитись крізь гіляччя, зарості ожини, переступати каміння й повалені дерева. І ось нарешті вийшли на дорогу до Осмолоди. Але тут нашою перешкодою була сама річка, що подекуди робила собі русло з’їдаючи дорогу, а в одному місці змила міст. Робили переправи з каміння й колод, а потім просто переходили вбрід.

Наступного дня, не кваплячись, прийшли до Осмолоди. На підході до села запрацював мобільний зв’язок, і всі як один стали експлуатувати це чудо цивілізації, від якого ми стали незворотньо залежними. Увечорі прийшли до Гринькова. Дорогою відвідали місце, де в 20-х роках минулого століття була пластова домівка. Це подарунок дітям від митрополита Андрея Шептицького, дача, яку він віддав пластунам. Нині тут — рештки фундаменту. Це місце не зайвим було б відвідати нинішнім релігійним оліґархам. Ночували у пластовому таборі-музеї „Сокіл“.


.
Зранку бусом вирушили до Долини. Тут, на березі озера провели закриття табору. Звідси приїхали до Львова. І тільки тут зрозуміли, від якої неймовірної спеки ми сховались у прохолодному гірському кліматі. Тамую спрагу справжньою водою, набраною мабуть у Лімниці. Вода має бурштиновий смак живиці. Саме такі на смак мої спогади про Ґорґани.

Мандруючи Карпатами, ми не робили дальніх вимаршів, рухались досить повільним темпом і взагалі табір провели у лагідному режимі. Але, як не втомлювався повторювати керівник табору Леонід Пасько, наша основна задача — не шалений темп, а відчуття єдності з природою, спілкування з духами гір, лісу, річок. Такого досвіду й справді було вдосталь — тільки не заплющуй очі й не закривай серце. А ще, особисто для мене, табір був цінний тим, що в екстремальних умовах зовсім по-новому починаєш бачити людину, її внутрішню суть і ціну її слів. І так само по-іншому оцінюєш самого себе. Хочу подякувати тим, хто був поруч і в кому я відкрив справжнє внутрішнє багатство, яке навряд чи помітив би в умовах буденності.

Коментарі

Коментарі

Powered by Facebook Comments

1 коментар до “Стежками Ра”

  1. Сповіщення: | Сергій Філіппов

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *