Сергій Філіппов: Мій водій у дорозі

Філософ і журналіст-фрілансер із Кіровограда Сергій Філіппов не так давно відкрив для себе можливість їздити автостопом. Перші спроби подорожувати таким способом Сергій зробив ще у 2011 році, надихнувшись прикладом Романа Воєводіна зі Світловодська. Тоді він мандрував Молдовою. Далі були подорожі до села Цвітне, Сум, але досить тривалий час не давала спокою одна неймовірна мрія – подорож автостопом до Соловецького архіпелагу.
Маршрут з Києва на Соловки
„Ідея відвідати Соловецький архіпелаг жила в мені вже багато років. Відтоді, як почав подорожувати автостопом, ця ідея зміцнилася, але досі я не наважувався долати такі великі відстані. Мене вже давно вабить до себе Північ з її пастельними барвами і сонцем, що не заходить. Окрім того, я мріяв побувати в таких місцях сили, як Медведицьке пасмо, Аркаїм, дольмени на Північному Кавказі, і у першу чергу – Соловки. Мова йде про ті місця, куди можна їхати без віз“, — так обґрунтовував намір дістатися Соловецьких островів у своєму блозі Сергій Філіппов напередодні від’їзду. Нещодавно мандрівник повернувся додому, і кореспонденту «НГ» вдалося поспілкуватися з ним стосовно його вражень від подорожі.

Великий палець, жест автостопщика— Коли ти опублікував у соціальних мережах свій намір здійснити подорож на Соловки, люди по-різному поставилися до твоєї ідеї. А якою була реакція близьких?

— Для рідних це був, звичайно, шок: автостопом і на таку велику відстань… Мамі було трішки складно, дрова у вогонь підкидали її подруги: «Як це ти його відпускаєш?». Але потім все заспокоїлося, поступово мене почали розуміти. Мама із сестрою повірили в мене, і я відчував їхню підтримку. Я бачив, що для них моя подорож — не просто чергове дивацтво, а ідея, у яку вони також повірили.

Сергій Філіппов, автостоп, ОршаЩодо інших коментарів та відгуків, то для мене це теж було важливим. Деякі відгуки були агресивними. Для когось «червоною ганчіркою» була назва Росія, і мені писали, що ФСБ мене поселить на Соловках назавжди. Хтось, дізнавшись, що я прошу фінансової підтримки, казав: «Нічого собі! Я теж хочу поїхати до Чорногорії, дайте й мені грошей». Ці відгуки теж були для мене важливими. По-перше, ця агресія давала внутрішню впевненість, що я роблю все правильно. А по-друге, такі відгуки для мене були запитаннями, на які я намагався дати відповіді. Насправді, зараз люди дуже заангажовані стрічкою новин у соціальних мережах, зокрема, у Фейсбуці, не помічають навколо життя у різноманітних його проявах. Люди народжуються, закохуються, помирають, життя триває…

— Ще на початку березня МЗС попереджало українців про можливі безпідставні затримання громадян України на території Росії. Не переймався цим питанням?

— Щоб геть не переймався, так не можна сказати. Я читав відгуки інших туристів, які писали, що все нормально. Головне, в мене було внутрішнє відчуття, що все буде добре. Минулого року я не захотів їхати до Росії, хоча й був неподалік від російського кордону. А зараз я просто інтуїтивно відчув, що все буде добре і не треба хвилюватися.

— А яким було ставлення до тебе пересічних росіян під час подорожі?

— Абсолютно нормальним. Жодної агресії, спрямованої до мене, я не відчув. По-різному ставляться до України. Я розповідав, що їду з Києва, тому часто чув стандартне запитання: «Что у вас там в Киеве?». Україна асоціюється з війною, до того ж, пропаганда зробила свою справу: вони впевнені, що у нас тут немає роботи, затримують соціальні виплати, люди бідують. Звісно, я їм розказував, що там, де немає бойових дій, життя нормальне, є робота. Сильно в полеміку не вступав. По-перше, мало часу для цього. По-друге, людина все одно повернеться додому, подивиться новини і буде вірити тому, що їй щодня говорять з екрана телевізора.

— Чи не помітив ти якоїсь різниці між українцями та росіянами?

— У різних місцевостях люди різні. «Північні» росіяни відрізняються від москвичів. За власним відчуттям, з українцями простіше, тому що з ними говориш однією мовою у прямому і переносному сенсі. Не думаєш, як зараз складеться розмова, в контексті нинішньої політичної ситуації. До речі, на півночі Росії дуже гарні люди. Таке враження, що в них взаємодопомога у крові. У них вважається нонсенсом проїхати повз зламану машину на дорозі і не допомогти. Для них це питання виживання. Вони і щиріші, і віддаленіші від політики, живуть власним життям. Чим ближче до українського кордону, тим більше росіяни політично заангажовані. Їм не так цікаво слухати про подорож, як поговорити про політику.

Соловецький монастир— Розкажи, як проходила мандрівка? Де ночував? Як харчувався?

— Є така система «КаучСерфінґ» (CouchSurfing. – Ред.), що об’єднує мандрівників, тих, які можуть надати житло, і тих, кому воно потрібне. Наприклад, якщо я можу прийняти подорожуючих, я на своєму акаунті розміщую інформацію про це, і людина бачить, що у Кіровограді хтось може прийняти у себе гостей. Там зазначаються умови проживання та вимоги до постояльців. Напередодні відправлення я опублікував інформацію про свою подорож, і люди з тієї місцевості бачили, що такий чоловік буде подорожувати через їхнє місто, що йому потрібен нічліг. І, як правило, пропонували свої послуги. Лише один раз я звернувся сам. У всіх містах, де я був, я зупинявся у місцевих. Безпосередньо на Соловках я зупинився у однієї жіночки. Намет я не брав – він важкий, та й хотілося більше комфорту. Я жив у невеличкому будиночку з оплатою у 240 гривень на день. Щодо харчування, з часів хіппі є таке поняття, як «вписка». За її неписаними правилами тобі дають кухню, посуд, і ти сам готуєш собі вечерю із того, що у тебе є. Один раз таке було, коли я жив у холостяка, а другий – у Пітері, де я зупинявся в общині. Там жило чоловік 15, кожен собі готував і, в принципі, моїм побутом ніхто не займався. А так, переважно, люди що в нас, що в Росії гостинні і, як правило, намагаються нагодувати, а я зазвичай брав щось до чаю.

— В опублікованому пості перед поїздкою ти говорив про необхідність намета. Чи довелося ночувати на відкритому повітрі?

— Довелося. Я їхав із Москви. Наступним пунктом був Брянськ, у якому мав зупинитися, але трохи не доїхав. Уже було пізно, і я зрозумів, що все одно нікуди не доїду, тому зайшов у найближчий лісочок. Намет не знадобився: було тепло, я просто поклав каремат і нормально переночував. І другу таку ніч я провів буквально за 30 км перед українським кордоном, тому що був уже вечір, а машин із Росії їде мало. Насправді, чим ближче до кордону, тим менше машин. Мені пощастило, що протягом подорожі не було дощів.

— Що найбільше запам’яталося із мандрівки?

— Люди. Найбільше запам’ята-лися люди. Усі дуже різні. Я щодня спілкувався з великою кількістю людей: водіями, каучсерферами. У кожного – своя історія, своя система поглядів, але всі намагаються допомогти.

Карта Соловецьких островів— Соловки для українців – це особливе місце, особливий період нашої історії. Якими були твої емоції від перебування на цих островах?

— Близько години я сидів на кладовищі і просто думав про людей, яких розстріляли. Я намагався передати їм енергетику тих українців, які їх пам’ятають, тому що там усе наше «Розстріляне відродження».

— За освітою ти філософ, за професією – журналіст, а за покликанням – мандрівник. Можеш розповісти, що дала ця поїздка для розвитку кожної із цих особистостей у тобі?

— Як журналіст я хочу написати брошурку про цю подорож. А от для мене як для мандрівника було великим драйвом вперше побачити Північ. Як філософ я зрозумів, наскільки чітко працюють закони Всесвіту. У подорожі це практичний момент (із християнського вчення, наприклад, ми знаємо, що зневіра — це гріх), коли ти стоїш з поганим настроєм, то ніхто не зупиниться: водії відчувають настрій. Потім, наприклад, ще такий принцип: якщо ти чогось хочеш, то Космос обов’язково реалізує твоє бажання. Це дуже класно відчувається під час подорожі: коли я стояв на дорозі і довго не було машини, я розумів, що рано чи пізно вона з’явиться, і хтось мене підвезе, мій водій у дорозі. Так само і в повсякденному житті, якщо є якась мрія, якщо ти сформував на неї «заявку» – треба просто почекати, і вона обов’язково збудеться.

Робочеостровськ, місце де знімався фільм „Острів“— Скільки часу тривала мандрівка і скільки на це витратив коштів?

— Я виїхав 16 червня і повернувся 7 липня. Всього за час подорожі я витратив близько 4-4,5 тисяч гривень. Багато грошей витратив на їжу, 800 гривень я заплатив на морський транспорт (до Соловків в один бік квиток коштує 400 грн).

— Як гадаєш, подорожувати автостопом доступно для пересічного українця? Що для цього потрібно?

— Автостоп доступний кожному. Це дуже економний варіант подорожі. Грошей майже не треба. Як кажуть досвідчені мандрівники, і я можу це підтвердити, «витрачаєш навіть менше, ніж сидячи вдома». Вмикається економ-режим: менше витрат на їжу, а їхати і проживати можна безкоштовно. Головне – це внутрішнє бажання і побороти свій страх. А Всесвіт завжди буде підтримувати. У цьому основний драйв подорожі автостопом. Щодня безліч людей підтримують тебе у твоїй ідеї. Це відчуття, яке важко передати словами.

— Можеш дати рекомендації для охочих подорожувати автостопом?

— Насамперед, варто подолати свій страх і зрозуміти, що це реально. Можна повивчати досвід інших людей, які подорожували. Є відома книжка Антона Кротова «Практика вільних подорожей». Вона зовсім невеличка, але там уміщені основні технічні моменти: як поводити себе з водієм, у яких місцях краще зупиняти машину. Ну і головне, щоб був відповідний настрій. Часто люди кажуть: «От я виходив на трасу, три години голосував і ніхто мене не підібрав». І ще важливо мати відповідний вигляд. Як-то кажуть, зустрічають по одягу. Це дуже сильно працює на дорозі. Водій за кілька секунд має зрозуміти, що ти не випадкова людина, а мандрівник, який може йому щось цікаве розповісти. Водії ж теж не до кінця безкорисливі. Вони підвозять, але чекають, аби ти розважав їх у дорозі, тому що їм нудно їхати. Особливо далекобійникам.

— Маєш якісь плани на майбутнє?

Нинішнього року хочу поїхати до Грузії, Азербайджану та Вірменії. Взагалі, я думаю розвивати це як напрямок, пропагувати через свої дописи. І навіть не подорожі автостопом, а мотивувати до внутрішніх змін, до того, що людині під силу реалізувати власні найсміливіші мрії. Тому що автостоп не кожному цікавий — якщо у людини є машина, то вона скоріше подорожуватиме на авто, ніж з допомогою автостопу.

— Не хотів би подорожувати у парі з кимось?

— Це було б просто супер. Одному, звичайно, зручніше їздити з технічної точки зору: часто у фурах тільки одне вільне місце. Але якщо їхати вдвох, особливо, коли їдуть двоє журналістів, можна взяти з собою відеокамеру. Я не можу одночасно і знімати, і розмовляти з водієм, а так можна створити якийсь медіа продукт.

Олег Козупляка,
фото Сергія Філіппова

Публікація „Нової газети“ №32 від 6 серпня 2015 р.

Коментарі

Коментарі

Powered by Facebook Comments

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *