Найбільша проблема незрячих — самі незрячі


Коли бачиш черговий сюжет про те, як тяжко жити бідним інвалідам, бо держава знову чогось їм не додала, хочеться запитати: а хто вам доктор? Репортаж про день білої тростини в Києві викликав бажання повіситись на коричневому від каштанової хвороби каштані, що росте під вікном.

Сюжет Світлани Жайворонок на каналі «Київ», якщо говорити декількома словами — про те, як в день білої тростини незрячі зібрались на Майдані, аби підтримати одне одного в безутішному горі й пожалітися на розтрикляту владу, яка нічого для них не робить. От уже й перші сльози на глядацьких очах. Адже це так страшно — бути сліпим! Виходиш із дому — й тобі нічого не видно, можна наштовхнутись на сторонні предмети…

Коли глядачя таким чином розігріли, саме час для маніпулятивної інформації. Виявляється, бідні сліпі не мають можливості читати. Синтезатора мовлення, який би читав україномовні тексти, взагалі немає. Винні в усьому прокляті можновладці, байдужі до проблем незрячих. Чому це маніпулювання? Тому що не зрозуміло, звідки тоді в Україні щороку береться така велика цифра слабозорих і тотально незрячих молодих людей з вищою освітою.

Українська народна прикмета каже: якщо за тиждень до виборів лають владу — питай, за кого агітують. Ірина, одна з учасниць заходу розповіла, що маніпулятивні сюжети про інвалідів — поширена практика.

frame— Якби я знала, що знову потраплю в таку халепу, то не приходила би взагалі. На цей захід мене запросив знайомий, ми мали заспівати гімн на Майдані з нагоди дня білої тростини. Ми часто збираємось і проводимо подібні акції, потім ідемо кудись на каву, сміємось, спілкуємось. Але коли я дізналася, що сьогоднішню подію було організовано народним депутатом Валерієм Сушкевичем під прапорами його політсили, у мене вже з’явилась якась підозра. Та остаточно враження від прогулянки й сонячного дня було зіпсовано, коли я побачила сюжет по телевізору. Це був якийсь жах. Вони 15–20 хвилин ставили нам запитання. Я весь час намагалася сміятись, говорити про якісь позитивні речі. Але вони вирізали те, що їм було потрібно.

Вийшло так, що телевізійники потрапили на чужу піар-акцію й, не розібравшись у темі, зробили недолугий, однобокий матеріал.

Люди з особливими потребами — це не вуличні ліхтарі й не гаряча вода, до висвітлиння їхніх проблем треба підходити максимально обережно. Нерідко в редакціях є людина, яка спеціалізується на інвалідах, вона добре обізнана в темі й особисто знайома з кількома людьми з обмежиними можливостями. Особливу увагу на це мала би звернути редакція КДТРК, адже через них конвеєром проходять студенти й зовсім молоді спеціалісти.

Фахові журналісти знають: у висвітленні проблем інвалідів насамперед не повинно бути жодної екзотики. Це звичайні члени суспільства із такими ж запитами, амбіціями й комплексами. Серед них великий, але такий же, як і загалом по Україні, відсоток люмпенів, які нічого не зробили для власного добробуту, а в усіх їхніх проблемах винна клята держава. Є свої крадії-корупціонери. В них, до речі, дуже хотілося б запитати, куди біжать струмки від танення майна УТОС — Українського товариства сліпих, потужного насліддя радянських часів із системою навчально-виробничих підприємств, санаторіїв, будинків відпочинку. Ці персонажі особливо натхненно проливають на всіх перехрестях фарисейські сльози над закам’янілими серцями абстрактних можновладдців.

Але серед незрячих, навіть тих, хто співав гімн на Майдані, є успішні люди, які самі творять своє життя. Більшість молодих людей, що живе в містах, отримує вищу освіту. Люди з вадами зору не тільки читають, але й самі створюють українську літературу. Є програмісти, що працюють на іноземні компанії й отримують гроші, про які лише мріє більшість здорових людей. Є громадські діячі — люди, що без зайвої самореклами організовують театральні гуртки, комп’ютерне навчання, свята для дітей. Це нецікаво для телебачення, але саме такі люди ведуть адекватний діалог із владою. Це коштує титанічних зусиль, але мікроскопічними кроками ситуацію вдається міняти.

Кому, як не українцям відомо, які потворні аберації свідомості виникають з вини зомбоящика. Уявіть собі журналіста, що їде транзитом через Україну. Поїзд робить зупинку в Києві, і журналіст має двадцять хвилин, аби назнімати матеріал про нашу країну. В результаті глядачі довідаються, що українці — це напівблатні, напівбомжі, які харчуються шаурмою, запивають її горілкою і продаються в рабство на нелегальних ринках праці. Але ж Україна — це не лише Привокзальна площа.

Якщо сліпий веде сліпого, говорив Ісус, то обоє впадуть до ями. Той, хто не бачить позитиву довкола, здатен заразити своїм баченням світу ще не одну людину. Жебрання в ефірі перекреслює кропітку працю тих громадських діячів, які невтомно намагаються сформувати в суспільстві адекватне ставлення до людей з особливими потребами.

Фото: doctorpiter.ru, invak.info

Коментарі

Коментарі

Powered by Facebook Comments

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *