Євромайдан: що пішло не так?

Чому чергова спроба українців щось змінити в своїй країні закінчилась не перемогою, а нічим?

Майдан без прапорів

Я насмілюся сказати можливо нову річ для української політики. Прапор — це не ганчірка на вудилищі, з якою потрібно виганяти маси на свої майдани. Це насамперед символ. Пояснюю для політичних еліт. Військо виходить під прапорами. Це означає: ми воюємо за ось таку країну. Полк втратив прапор: ми не маємо більше права в такому складі воювати за цю країну, ми втратили ідею, за яку боролись. На облізлому фасаді висить партійний прапор: тут розташовано офіс такої партії.

Тепер повертаємося до євромайдану. Якою була його основна ідея? Уточнюю: не мета лідерів політичних ВО, а те, з чим приїхали десятки тисяч людей з усієї України. „Україна це європа!”, — принаймні я прийшов відстоювати саме це. Так от, чи були в мітингувальників прапори, які б мовою символів виражали цю ідею? Так, де-не-де, крізь ліс білих, червоних і синьо-рукастих стягів невпевнено майорів національний прапор. Так, дехто ніс у файлику роздрукований прапор Європи.

Одже, якщо читати мову прапорів, євромайдан говорив

— Ми партія „Удар”! Ми ВО „Свобода”! Ми „Батьківщина”! Ми чогось вимагаємо…

І в цьому сенсі набагато переконливішим виглядав альтернативний мітинг на Михайлівській із синьо-жовтими прапорами.

Що вимагати? Нема, про що кричати!

Спогади про помаранчевий майдан сьогодні обмежується згадуваннями Ющенка незлим тихим словом. Так, українцям завжди була притаманна вдячність і шанобливе ставлення до своїх очільників. Але чому нинішні майданотворці не враховують тих технічних деталей, які тоді забезпечили успіх. Згадаймо один з основних співально-кричальних меседжів Помаранчевої революції: „Ми не бидло, ми не козли!” Народові наплювали в душу, його образили, а це вже змушувало стояти до кінця. А скільки інших прекрасних кричалок створив тоді народний геній. Їх синхронно і єдинодушно вигуккували по всій довжині ескалаторів, по всій ширині вулиць. „Нас багато, і нас не подолати!”

Хода на євромайдані найбільше мені запам’яталась тим, що мітингувальники абсолютно не знали, що їм кричати. Вони за інерцією натовпу підхоплювали вигуки з матюгальників, але ці вигуки одразу ж згасали. Так і чути було звідусіль: „Ну не віримо ми у ваші дебільні гасла!”

Які ж кричалки запропонували наші польові командири для стотисячної, як вони кажуть, лави мітингувальників? „Зека геть”? „Банду геть”? Це меседжі, які на думку політичних еліт, точно виражають ставлення народних мас до загрози непідписання угоди про асоціацію з ЄС на Вільнюському саміті? А може просто недоцільно вигадувати щось нове? Є прекрасні гасла часів „України без Кучми”, і зрештою, яка різниця, що цей плебс буде кричати.

Про що говорити, якщо нема про що говорити

Однак залишимо мову символів і кричалок. Може зі сцени на Європейській політичні лідери звичайною людською мовою сказали, чого вимагає євромайдан? Можливо вони пояснили, чому ми маємо тут стояти до переможного кінця? Та ні, все ті ж прострочені років на десять гасла „геть”, „ганьба”, все та ж незмінна риторика із ключовими словами банда, вони, зек, народ, не дозволимо, Україна. Додали тільки новий хеш-теґ Європа. Про неї на повні груди кричить навіть бравий командир Тягнибок, який влаштовував у Львові антиєвропейські мітинги.

Концептуальні речі зі сцени говорили журналісти. Їх уважно вислухали, але вони гості на цьому святі. На думку ж господарів пріоритетними задачами є вибори у 223 окрузі та імпічмент Президента. Хто буде підписувати в разі імпічменту угоду з ЄС, незрозуміло, але у вождів своя, незрозуміла для смертних логіка.

Шматок пирога і кнопка „Майдан”

Є такий  російський анекдот про селянський бунт. Зібрались селяни і кричать під барським будинком:
— Помещика! Помещика!
Після довгого очікування й переговорів вийшов заспаний поміщик:
— Мужики, вам чего?
Народ постояв, пом’яв шапки й потроху розійшовся. Через кілька днів один з ватажків бунту їсть щи, та рабтом зривається з місця, кидає ложкою об стіл і кричить просто в обличчя дружині, яка опинилась поруч:
— Чаво, чаво? А нічаво!

Євромайдан розійшовся по домівках. Вночі розігнали найстійкіших. Історія мовного і врадіївського майданів повторилась. Народ вкотре збирається, проривається через пости ДАІ, підставляє себе під удари Тітушків і беркутівців, бо розуміє: так далі неможна. Ми не хочемо, щоб нас тримали за бидло, ми проти мєнтовського бєспрєдєлу, ми хочемо до Європи. Але опозиція вкотре доводить: ми нездатні чітко оформити прагнення мас, ми не станемо в авангарді й не поведемо  народ докінця, до безкомпромісної перемоги. Ми здатні лише протестувати проти всього, що трапляється нам на дорозі. Але замінити нас ніким, а ресурс електоральної довіри поки що є. Наш шматок пирога не такий ласий, як у влади, але зате в нас є кнопка „майдан”.

Коментарі

Коментарі

Powered by Facebook Comments

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *