Доки не вистиг зелений чай

Ти так пристрасно любиш мріяти… Ти вмієш із завзяттям шамана й віртуозністю митця будувати міста омріяного тобою щастя. Ти віднайшов під деревом вічного духу гірчичні зерна віри, яка вміє наказувати горам. Та коли гора приходить — чому ховаєш очі від непохитної очевидності?  Коли вмирає шкаралупа твоєї мрії, пускаючи несподівано живий пагін, чого шукаєш заклопотано в мішку сухих нереалізованостей?  Чому лишаєш свою віру в найвідповідальніший момент, коли вона народжує тобі  прекрасну доньку — реальність?

Земля — такий привабливий, чомусь, манівець для мандрівників, що блукають у розріджено холодних висотах духу. Старі брахмани кажуть, що несказанно велике щастя для душі — народитись на Землі. Адже де, як не в цьому наляканому й натомленому світі так потребують тепла того вогника, який душа запалила від високого сонця. І чи зрівняється сяйво ста тисяч райських сонць з теплою іскоркою ще чиєїсь рідної душі, що бодай на мить здолає неприступний морок ночі?

Не вдаваймось, шукаючи Бога до тисячолітніх марень жреців та книжників. В предковічних моторошних хащах колективної підсвідомості — лише холодні його сліди, вкриті сусальним золотом. Твій Господь тут, у непривабливому сьогоденні. Він — світло кожного дня, на яке ти й забув звертати увагу. „Дяка Всеблаженному Богу, що потрібне зробив легким, а важке непотрібним!“ — каже Григорій Сковорода.

Одного разу моїм учителем було дерево. Воно ніколи не з’ясовувало своєї місії на Землі, не мріяло про високе призначення. Дерево все у своєму існуванні, воно цілком розчинене у волі законів природи, що вплітають у його крону то зелену провесінь, а то жовтогарячу осінь. Відтоді я навчився слухати дерева, їхню неквапливу, майже одноманітну розповідь про щось дуже важливе, щось втрачене людиною.

Кожен із нас, приходячи у цей світ, отримує у спадок величезну скарбницю духовного досвіду, накопиченого попередниками. І попри це всі найпростіші істини кожен мусить відкрити самотужки. Як ембріон в утробі матері проходить кожну фазу еволюції, так і людська душа переживає усі знайомі людству муки й радості пошуків Бога. Тому кожен має сам відкрити Господа, хай не схожого на знайомі лики ікон, але свого, живого, справжнього.

Його золотий потік завжди невловимий, воно залишає досліднику лиш мушлі статичних форм. І водночас нема нічого реальнішого й вічутнішого, ніж життя. Воно стрічатиме тебе на кожній приміській платформі, прозиратиме золотистими промінями між деревами й вагонами. Хочеш відчути його на смак — з’їж стеблинку деревію, хочеш відчути на дотик — проведи пальцями по шкарубкій корі. Хочеш торкнутись його витоків — віднайди в собі вогняні струни, що йдуть до тебе з безмірності.

Якщо ляжеш на воду й повністю розслабишся, вода бережно триматиме тебе на поверхні. Якщо опустиш ногу або руку, вони підніматимуться догори. У води немає наміру тебе потопити. Такі ж властивості має й життя. Можна борсатись, докладати колосальних зусиль і все одно потонути; можна майже не докладати видимих зусиль і тим не менш досягти мети.

Коментарі

Коментарі

Powered by Facebook Comments

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *