Обережно, реабілітація. Тоталітарна секта як метод роботи з незрячими

Про цей неприємний, травматичний і взагалі стрьомний досвід я вирішив розповісти, тому що дуже важливо, щоб усі, хто причетний до роботи з інвалідами, сказали те, що німці в сорок п’ятому: „Newer more!“ А ще тому, що це унікальний ілюстратив. Жодна загальна, благозвучна сентенція про ставлення до осіб з інвалідністю як до рівноправних членів суспільства не подіє так сильно, як історія про два тижні в карпатах, де в страхітливо гротескній формі реалізувалось усе, що в жодному разі не можна робити!

Одразу хочу попередити, чтиво не з приємних. Доведеться вдаватись до натуралістичних подробиць функціонування закритої структури. Мені самому бридко, але рано чи пізно хтось має показати всю огидну естетику національної реабілітації замість ховати голову в пісок і перешіптуватись по сарафанному радіо.

Для загального розуміння, реабілітаційний збір — це ефективна й насправді дуже крута форма соціальної адаптації людей з особливими потребами. Велика група людей, як правило з півсотні чоловік, збирається на реабілітаційній базі. До 2014 року ми мали таку базу в Євпаторії, паралімпійський комплекс „Україна“. Відкритий і закритий басейн, тренажерний зал, поля для спортивних ігор, комфортабельні житлові корпуси І все це з повною доступністю, як ілюстрація того, якою в ідеалі повинна бути інфраструктура, що враховує потреби людей з обмеженнями. Зараз така база є в Карпатах, на межі Львівської та Закарпатської областей, поблизу села Сянки. Протягом збору учасники проходять інтенсивну програму: заняття на тренажерах, плавання (там справді навчають плавати навіть тих, хто панічно боїться води), ігрові види спорту, психологічні тренінги, орієнтування й ще купа корисних майстер-класів, які допомагають почувати себе впевненим у соціумі. А ще це просто прекрасно проведений час в компанії цікавих людей: гітари, дискотеки, сміх, колективні зависання в чиїйсь кімнаті до четвертої ранку, прогулянки закоханих парочок у вечірніх сутінках…

Організацією подібних зборів займається або Інваспорт, або якась профільна громадська організація. Якщо говорити про таку нозологію, як порушення зору, то свого часу такі збори проводив ГУД („Генерація успішної дії“, молодіжна організація незрячих). Зараз цим займається Київський міський центр професійної, соціальної та трудової реабілітації інвалідів.

Коли мені запропонували поїхати в червні до Карпат, я вагався, але недовго. З одного боку бути реабілітантом — це штанці, з яких я, хочеться вірити, вже виріс. Але ж, з іншого, чому б не познайомитися з цікавими людьми, не почути їхні історії про те, як вони долають ілюзію обмеженості. Подорожуючи Північчю, я цілком випадково познайомився з кількома мандрівниками, які мають маленький залишок зору, і це не заважає бути їм громадянами світу, вільними людьми, не прив’язаними до місця, до одноманітної роботи. Як показує практика, це цікаво меншості, але чисто статистично, в нашому  заїзді така меншість точно мала б намалюватися.

Чи я жалкую, що поїхав? Мабуть, ні. Бо якщо на одну шальку покласти два тижні неймовірного трешу і втрачені без вороття нервові клітини, а на іншу можливість занурити себе в тоталітарне (я не жартую, не просто авторитарне) середовище, відчути себе в спільноті, в якій до булінгу лишається один крок, — коротше, якщо все це зважити, то я за експеримент. Про тоталітаризм, хоча й у мікроспільноті, мова йде тому, що ця мала спільнота намагається максимально регламентувати всі аспекти життя своїх членів.

Окрім упоротих дослідів над собою, я контрабандою вивіз купу справді позитивних вражень. Чарівна природа Карпат, жовто-малинове цвітіння альпійських луків на висоті тисячі метрів над рівнем моря, блакитне повітря, настояне на смерековій смолі, кришталева вода потічків. Окремих добрих слів заслуговує Західний реабілітаційно-спортивний центр. Чотириповерховий корпус і два котеджі, зроблені з екоматеріалів. Доступність, що продумана до якихось неймовірних дрібниць: кольорові маркери і направляючі з написами брайля на сходах, кнопки виклику на дверях, що подають в номер світловий сигнал. Басейн і фізично-оздоровчий комплекс тут поки що будуються, зате вже є лижна траса з підйомником і навіть сніговими гарматами. Потрапляючи сюди, розумієш, що все це зроблене з любов’ю. Помічаєш це навіть у їдальні, де подають просту, але дуже якісну і смачну їжу. Персонал — прості, щирі люди… Одним словом, живи й насолоджуйся!

Розуміння того, що не все так добре, прийшло наприкінці першого ж дня. Нас розділили на чотири групи по 9-10 чоловік, дали завдання обрати лідера, вигадати назву команди й девіз. Нам пощастило з нозологією, а так би ще й стіннівку намалювати б змусили. Мені розповідали, що реабілітологи пишаються цією системою як геніальним педагогічним ноу-хау. Я не на першому подібному заході, поділ на групи був скрізь. Але це робилось суто для зручності відвідування занять. Пам’ятаю, одного разу тренерка зайшла в номер з папірцем і записала всіх присутніх в одну групу тільки тому, що ми в даний момент тусувалися в одній кімнаті. Але то був дилетантський підхід. Каменяр-професіонал завжди кладе на совість. Відповідно до поділу на групи нас

а) розселили;

б) розсадили за столами в їдальні;

в) власне, сформували розклад денних занять;

г) озадачували творчими завданнями для вечірньої розважальної програми.

Невеличкий офтоп: більшість учасників програми реабілітації — дядьки й тітки за тридцять.

„Я дозволила вам бути дорослими.“

І ще один невеличкий офтоп. Приходячи на якийсь захід, тренінг чи семінар, чи часто ви бачете людей, які запізнюються? Та завжди. Тепер згадайте, як у нормальному соціумі зазвичай реагують на подібні речі? Спеціально для реабілітологів з вищою освітою: як реагують на подібне запізнення члени середньостатистичної групи десь із центральної частини кривої Гаусса? Ось заходить викладач, і починається тренінг чи заняття. Раптом хтось запізнюється й тихенько прокрадається до свого місця. Що ви в цей час подумаєте? „Цей чувак запізнився. Запізнюватися в принципі недобре. Але ж я не знаю, що за обставини в цього чувака. По суті мені нема до нього жодного діла. Якщо він займе місце, не відволікаючи загальну увагу, про це надалі можна не думати взагалі.“ А якщо ваш мозок зайнятий цікавішими речами, нічого не подумаєте.

Якщо ж ми підемо від центру до периферії дзвона Гаусса та ще й бевкнемо лобом у його чавунний край — отут десь і буде наша реабілітація з її методикою проведення занять. Та сама ситуація, починається тренінг, хтось запізнюється. Тренер:

— Лідер групи, всі на місці?

Лідер:

— Одного немає.

— А де він?

— Не знаю.

— Знайди його.

Заняття не починається, доки лідер не приведе того, хто запізнився. От не знаю, мені було б западло з неідеальним зором ходити й виловлювати когось у нетрях корпусу. Але лідерами стали ті, кому не западло.

Найчастіше ж порушник дисципліни приходить сам, і тут лідер групи влаштовує йому публічне шмагання.

— Де ти була (був)? Ти розумієш, що на тебе чекає вся група, на тебе чекає тренер? Ти розумієш, що це неповага до команди?

Привселюдне лінчування проходить щоразу в однаковому темпі, в однакових виразах. Ну тому що лідеру не западло. Після лідера групи трошки шмагає тренер, але не так довго. Ведуча психологічних тренінгів, наприклад, просила робити планку, ну знаєте, є така фізична вправа. Ви щойно подумали, що вона жартувала. Знаєте, я теж так гадав. Взагалі з гумором у заїзді чомусь був напряг.

„Мені соромно розповідати, чим я тут займаюсь.“

Ні, насправді був час і пожартувати, і поспівати, і потанцювати. Починався він о 20:00. ТОчно в цей час усі учасники повинні бути присутніми на танцмайданчику з увімкненим хорошим настроєм. Якщо ти інтроверт і хочеш подихати карпатським повітрям чи просто побути в кімнаті наодинці з собою, а не брати участь в одноманітних і нецікавих, на твою думку, конкурсах, це виключно твої проблеми. Ти мусиш на них бути присутнім. Якщо ти приходиш невчасно на вечірній розважальний захід, тебе починають публічно вичитувати просто в присутності усіх учасників та тренерів.

Якось головна тренерка зібрала нашу групу і влаштувала рознос через відсутність кількох людей на дискотеці. Запам’ятайте ці слова, вони назавжди ввійдуть у вітчизняну історію реабілітації людей з інвалідністю:

— Я дозволила вам бути дорослими. А дарма.

Для довідки, жінці тридцять дев’ять років, вона старша за деяких учасників на три роки.

Реабілітанти протягом заїзду практично не мали ані вільного часу, ані свого, бодай маленького простору. В будь-який час до твоєї кімнати могла завалитись уся група, або ж тебе виловлювали десь у коридорі й  безпардонно втягували в процес командної роботи. Усі твої скромні намагання пручатися перекрикувались риторикою про повагу до команди. А робота займала практично весь твій вільний час. Чим займалися в групах? Ну от, наприклад, увесь день, у вільний час дуже повільно, зі швидкістю, так би мовити, найповільнішого пішохода, проганяли пісню „От улыбки хмурый день светлей“. Або вечір і наступний день важко й болісно вирішували, який готувати номер для тематичного вечора. Аж доки це не набридало, всі розбрідалися по кутках, кожен готував щось своє, і — о диво! — виходило яскраво й смішно.

У внутрішній простір особистості також вдирались, не знімаючи взуття. Пам’ятаєте психотерапевтичні заняття, описані Кеном Кізі в „Гнізді зозулі“? Ви пам’ятаєте, а я бачив на власні очі. На психологічному тренінгу тебе, не питаючи твого дозволу, втягують у якусь роботу, суті якої ти взагалі не розумієш.

Вечори, найбільш слушний час для душевних розмов, також обламувались. Хвилин за двадцять до відбою тренери починали ходити по кімнатах, перевіряти присутність і виганяти сторонніх. Цей процес був несистемним і міг тривати до опівночі. Якось за чверть дванадцята до мене просто в душ увірвалась симпатична блондинка з тренерського складу. Ніяковіючи, вона сказала, що всього лише пересвідчується, чи я на місці. Люди, які проходили реабілітацію в попередні роки, кажуть, що раніше двері в номерах просто не зачинялися.

Реабілітанти минулих років узагалі розповідають якісь неймовірні речі, в які мені так само важко повірити, як читачу, який не бачив цей сюр на власні очі, в мою історію. Наприклад, що була спроба обшукати речі реабілітантів на предмет наявності алкоголю. Одна дівчина спробувала закликати до здорового глузду, як, мовляв, ви собі уявляєте цей обшук дорослих людей, і дівчину, буцім-то почали цькувати. Що когось з реабілітантів примусили, ніби-то вилити на землю вино з пляшки й публічно вибачатися. Ну чого не бачив, того не бачив, може й не було такого, або все було не так. За що можу поручитись, в нашому заїзді спроби приниження учасників були.

„На нас кричали, але з нами інакше й неможна,“

Реабілітологи, як про це говорилось вище, запровадили геніальну, на їхню думку, систему командної роботи, що найбільше відповідає віковій групі 25-35 років. Враження складається таке, що на факультеті корекційної психології університету Драгоманова вчаться за посібником для піонервожатих. Система валала про свою неефективність щосекунди. Ніякого знайомства та спілкування, всупереч тому, що реабілітологи прочитали в старенькій книжці з багаттям на обкладинці, не відбулось. У межах груп ми виїли одне одному мозок, а людей з інших груп не всіх знали на імена. Лише в останні дні я з жалем дізнався, що в інших групах є цікаві люди, з якими я так і не познайомився. Для порівняння, після подібного, точніше зовсім не подібного заходу в Євпаторії я знав майже про всіх, хто вони, звідки і який у кожного бекґраунд.

 Спілкування з тренерським складом також не було. Система просто в мозок реабілітантів транслювала, що з тренерами потрібно спілкуватись шанобливо, на ви, тренер при цьому, як правило, говорив ти. Спроби контактувати були, але щирої розмови якось не виходило. Я знову згадую Євпаторію та інші подібні заходи, де ми з тренерами абсолютно на рівних могли обговорювати якусь проблему, жартувати, навіть страшно сказати, ми пили разом. Сьогодні це важко комусь пояснити, але поза заняттями ми просто були дорослими людьми.

 Слід сказати, що попри відсутність комунікації з тренерами, дуже добре зчитувався їхній настрій. Вони в більшості були знервованими й незадоволеними тим, що відбувається. Видно було, що тренерам не в радість той обсяг влади, яким їх наділили. Їм самим було неприємно заглядати ночами в душ, влаштовувати показові розправи над порушниками дисципліни. Нажаль, тренери опинились в заручниках у системи. Чомусь впевнений, що багато з них просто не приїдуть наступного разу. Але системі така форма протесту вигідна.

Взагалі тренери й ті знання, які вони давали — це ще одне позитивне враження від заїзду. Аеробіка і тренажерний зал, коли з тобою цим займається професіонал — це дуже активує і прокачує. Тренерка зі скандинавської ходи мене просто замотивувала. Окремо слід сказати про тренінги з орієнтування, ґаджетів та GPS-навігації. Я зрозумів, що маючи тростину і смартфон незряча людина може спокійно пересуватися. Тобто ти йдеш по вулиці, тростина — гарантія того, що ти  не травмуєшся об щось попереду, а ґаджет тобі каже, що аптека у тебе за 30 метрів на 10 годин. Це лайфхаки, за якими варто їхати на збори, про них хочеться розповідати знайомим. Але я знаю, що як би це не було потрібно й цікаво, на подібний захід, нажаль, я більше не поїду.

 Тепер я спробую пояснити, чому командна робота не підходить для реабілітації людей з порушеннями зору в принципі. Зверніть увагу, як пересуваються слабозорі й незрячі люди там, де їх є велика кількість. Правильно, купками. Ніхто не приходить до їдальні пізніше початку обіду, всі приходять за п’ять хвилин і створюють перед зачиненими дверима галасливий натовп. Люди з вадами зору і так все життя проводять у колективі собі подібних. Спочатку школа-інтернат, а далі для багатьох — підприємство УТОС. Спільні прогулянки містом, бо це реально зручно, двоє слабозорих можуть вести необмежену кількість незрячих. Чого насправді бракує людям нашої специфіки, так це віри у власні сили, свідомості того, що нічого неможливого немає, ти сам вільний обирати свою дорогу в житті, а не ходити купкою по втоптаній знайомій стежці.

Хоча знаєте, у мене таке враження, що ніякому командному підходу не навчають у Драгоманова. І в посібнику для вожатих написані більш розумні речі. Всю цю ублюдочну систему з лідерами, поділом на ізольовані групки, публічними шмаганнями, постійною невротизацією учасників було створено під одну конкретну задачу — задоволення авторитарних владних амбіцій однієї конкретної людини. Ти можеш бути слабким психологічно, мати фізичні обмеження, але якщо прагнеш влади над собі подібними, тільки вона, абсолютна й неподільна, може тобі принести справжню насолоду, то чи є сила, яка може тебе стримати? Не вдається реалізувати свої зазіхання в конкурентному середовищі — не біда. Адже ти завжди можеш зібрати довкола себе тих, хто психологічно слабший. Маючи чутливий спинний мозок, ти побудуєш таку систему, яка здатна буде перемолоти й тих, хто сильніший за тебе, а це особливий кайф.

Якби не було системи команд та іншої дурні, учасники самі реабілітували б одне одного. Одразу утворились би гуртки за інтересами, і кожен би приєднувався до кола тих людей, чиї цінності поділяє. Почалось би живе спілкування, обмін особистими історіями, лайфхаками. Люди з умовно вужчим колом зацікавлень теж притягувались би до гурту, де точиться цікава розмова. Тоді лідерами ставали б ті, хто сам чогось досяг у житті й радий був би поділитися своїм досвідом. Тільки це були б лідери думки, а не піонерські ватажки, на яких система перетворила в принципі нормальних, але трохи аморфних людей. Останні, до речі, теж, як і тренери, були заручниками системи. З одного боку, це їм реабілітологи делегували пресинг підопічних. З іншого, завжди було на кого звалити провину в разі чого. Адже коли я почав висловлювати своє фе щодо командної роботи, мені з невинним виглядом по секрету сказали, що лідери через своє невігластво все перекручують, а один з них взагалі всіх дістав своєю активністю.

І все ж таки щоденний треш із запізненнями й прогулами дискотек, ревізія кімнат, публічні розправи, авторитаризм і недокомпенсовані чиїсь комплекси — це лише низка видимих симптомів важкої хвороби, про яку ми боїмося сказати вголос. Якщо опитати учасників нашого заїзду, чи був у них дискомфорт через психологічний тиск, то більшість відповість, що вони, як в анекдоті про секс з анестезіологом, нічого не відчули. Уся сільська громада б’є відьму, доки не з’являється стороння людина з незамиленим оком, і тут всі розуміють, що шмагали колоду. Пам’ятаєте „Конотопську відьму“? Був у нашому заїзді хлопчина, який частково втратив зір нещодавно. Я бачив, як протягом усіх двох тижнів у нього не минав шоковий стан:

— До мене телефонує дев’ятирічна дочка, питає, як справи, й мені соромно розповідати, чим я тут займаюсь.

Однак, навідміну від повісті Квітки-Основ’яненка, серед наших незрячих очі ні в кого не відкриваються, даруйте за чорний каламбур. Авторитарні реабілітологи й інфантильні реабілітанти знайшли одне одного, як розігнана демонстрація мазохістів і загін силовиків.

— На нас кричали, але з нами інакше й неможна, — сказала одна з учасниць, ділячись враженнями про заїзд.

На основі своїх спостережень за життям незрячих я можу сказати, що наш склад учасників заїзду — це більш-менш точна вибірка. Середньостатистичний інвалід по зору, який стоїть у центрі кривої Гаусса, тобто таких є реальна, подавляюча більшість — це добродушна, розумна людина, яка, проте, абсолютно позбавлена здатності самостійно приймати рішення. Коли в Євпаторії був спеціалізований санаторій ім. Наговіцина, люди купували путівки за такі гроші, за які можна було відпочити в Туреччині. Не біда, що харчування погане, до моря 15 хвилин в задушливому автобусі, а в корпусі нема гарячої води. Сьогодні люди їздять на християнські табори і слухають багатогодинні проповіді тільки тому що хтось уже подбав про організацію їхнього відпочинку біля моря. Є такі, які ледь не щороку їздять на реабілітацію, але все одно залишаються безпомічними, бо тут їхню інфантильність плекають, як парость виноградної лози.

Чому ж реабілітологи, плоть від плоті самі з середовища незрячих, які мали би всім нутром відчувати, що насправді потрібно, аби інвалід став повноцінним членом соціуму, роблять усе навпаки? Чому замість розкриття індивідуальності  формують зграю, замість допомогти стати дорослим, всіляко підтримують безпомічність? А ви уявіть, що до профільного центру приходить на реабілітацію алкоголік, і йому щодня приносять чикушку. Це можливо знаєте за якої умови? Якщо там всі алкоголіки і всім потрібна реабілітація.

Ми багато років голосно кричимо про те, що людина з особливими потребами має право на ставлення до себе  як до рівноправного члена суспільства. Ми тільки забуваємо, що це право треба заслужити.

Коментарі

Коментарі

Powered by Facebook Comments

6 коментарів до “Обережно, реабілітація. Тоталітарна секта як метод роботи з незрячими”

  1. Скажіть, пане Сергію, чи Вам, бува випадково, під час підготовки до збору не говорили про наявність існуючих правил поведінки, які Ви, як потенційний реабілітант, зголошуєтеся виконувати у разі поїздки на реабілітацію? Можливо, я лише обережно припускаю, Ви навіть ставили Ваш власний, дорослий підпис, що засвідчував Вашу ж таки добру волю у прийнятті тих самих страшенно тоталітарних правил.
    І вже зовсім дитяче і простеньке запитаннячко, чи Ви бодай хоч раз бували в інших спеціалізованих таборах, зборах чи на вишколах? І, відповідно, чи розумієте різницю між відпусткою, мандрівкою або подорожжю, обраною і проплаченою Вами самостійно, та державним заходом – комплексною реабілітацію, яка передбачає наявність чітких норм поведінки, графіку і інших дрібниць, які Вам, дорослому, свідомому та самодостатньому чоловікові аж так дошкуляли впродовж збору?
    А щодо перевірок на наявність алкоголю – тут з Вами дійсно складно не погодитися – дурня цілковита! Як можна собі уявити фізкультурно-спортивний збір з регулярними фізичними навантаженнями, режимом і пішими походами у гори без бухла – ну звісно ж ніяк. Ви таки постраждали від тоталітарного тиску – це поза сумнівом!

    1. До речі, а де я виступаю з критикою режиму дня чи постійних фізичних навантажень? Де виступаю з апологією алкоголю? Пані Зоряно, тільки через велику довіру до Вас ввдкрию секрет, тільки Ви нікому не кажіть. Я взагалі не бухав. От хто вживав алкоголь, так це тренерський склад. Вам з прикладами чи з промовистою фігурою умовчання?

  2. Вітаю…
    Стосовно євпаторії, то це так. в 2009 році, (ну, це звичайно було давно), але з тренерами у мене була вільна розмова, що правда із сусідом по кімнаті не зовсім пощастило, шось ми не зійшлися, мабуть мені хотілося бути десь в активному колі, а сусідові чомусь недуже вдавалося скласти хороші стосунки з інши ми людьми, і йому краще було посидіти вечером біля телевізора, останній, тоб-то телевізор, мене мало цікавив. і взагалі, на той час, теле-радіо-ефір, мені вже починав потроху набридати.

    Звукова хвиля

  3. Центр чудовий.,,,, тренінги классні та корисні…і все це в прекрасному поєднанні з природою Карпат… Незабутні прогулянки та походи з Володимиром Михайловичем, емоційні тренінги Татьяни Федорчук, перше знайомство із скандинавською ходою та інше. Але я була в іншій ролі… і в ролі реабілітанта бути заріклась.

  4. Прочитав усе це стійко і більш менш уважно, так кожну фразу не вертів і так и сяк, Дивно чути Безпідставну і НЕ конструктивну критику, чи пак просто банальні наїзди стосовно реабілітації у ЗахідноУкраїнському РЦ, Так, я там був, Можливо “Шановні” критикани пеисали свої Опуси для тих хто не був…. та це на Їх совісті
    Від себе скажу наступне, Мені особисто дуже сподобалось усе, таак, режим “Тоталітарний” також, адже як тут говорилось він був продуманий, і вільного часу також хватало, дійсно встигали і погуляти, і поспілкуватись, НЕ тільки у своїх групах але й з іншими людьми інших груп
    Щож, тепер по порядку

    1. Ніхто нікого при заїзді НЕ “шмонав”!!
    2. Запізнення. Так, усе правильно, Запізнення це неповага до одногрупників та тренерів які проводять тренінг,Погодьтесь, у кожного з нас є мобільний телефон, і після того як обрали лідера , телефон лідера записують усі, А чи важко перезвонить лідеру якщо недай1 бог щось сталось що приходиться запізнитись?, Ні не важко!! Якщо людина не вважає за потрібне це зробити і запізнилась – то це свідчить про безвідповідальність того хто запізнився
    3. Шановні “критикани”, а ДЕ Ваша концепція реабілітації така якою Ви “Шановні” її бачите (Бажано по пунктам) А то Вибачте це не критика а просте Облаювання
    4. Режим….. Тут говорилось уже, можливо повторюсь, просто тому що читаючи деяких…. “Д……в” Виникає бажання просто дати в морду за брехню…
    А шановні, Ви уявляєте реабілітаційний процес без розпорядку, т.т “Режиму” ? я наприклад НІ, адже то вже не реабілітація а Відпустка, це по перше, Наведу простий приклад, Пипустимо режиму нема, всі ходять де хочуть і куди хочуть, Класно?, тааак, на перший погляд! Але, от 5 чоловік припустим, захотіли на тренажери, а там черга, а там ще 15 чоловік….., А їм ще потрібно розімятись…
    Або наприклад, розбредуться по всій базі та за її територію незрячі чи слабозрячі, А не дай бог нещасний випадок, І ДЕ їх шукати, а так тренерський склад більш менш знає де знайти того чи іншого.
    І ще не мало важливий аспект, “Нічого не роблення” рано чи пізно надокучає і людина починає шукати пригод на свою пяту точку
    5. Відносно груп і те що всередині групи, Шановні, Ми обираємо Лідера з самого початку, Людину, яка ВІДРАЗУ викликає довіру, і саме лідер консолідує групу і згладжує конфлікти Хочаб тільки на основі свого авторитету,Можливо Ви просто невдало лідера обрали?
    Резюмуючи вище сказане
    Все Було просто супер, Я наприклад повністю задоволений усім, все зроблено з розумом

    P.S Максим Кравченко · Респект, подписываюсь под каждым твоим словом, все именно так как ты написал

  5. Ужас %)
    Если взять ко вниманию что людям 25-35 лет.
    Психологи… Дипломы куплены, или рисованные?

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *